У світі існує чимало видів спорту, які не увійшли у олімпійську сім’ю, однак окремо варто виділити пауерліфтинг. Цей силовий вид спорту є у змаганнях Паралімпіад, однак ніяк не може потрапити до видів, що представлені на Олімпійських іграх. Це при тому, що масовість цього спорту поступається хіба біговим дисциплінам чи футболу. Будь-хто, хто приходить у спортивний зал чи фітнес-центр займатися з вагою, по суті робить перші кроки саме в пауерліфтингу.

Пауерліфтинг зародився у США як базова підготовка військових. Коли проводили змагання, вибрали три вправи: присідання зі штангою, жим штанги лежачи і станова тяга. Ці три вправи повністю розвивають силу всього організму. Культуризм, або бодибілдинг, має на меті побудову правильних пропорцій, гарної м’язової маси, рельєфу, тобто того, що стосується зовнішнього вигляду атлета. У пауерліфтингу це не має ніякого значення – тут виграє той, хто підіймає найбільше. І найкращі атлети в пауерліфтингу оперують цифрами, які значно перевищують їхню власну вагу.

2020 рік для будь-якого виду спорту став вкрай важким. Пандемія коронавірусу вплинула на усі змагання міжнародного та регіонального рівнів. Звичайно, постраждав й пауерліфтинг. Про проблеми, з якими зіткнулися спортсмени, «Львівська Пошта» поговорила з віцепрезидентом Львівської обласної федерації пауерліфтингу, майстром спорту України міжнародного класу, багаторазовим чемпіоном та призером міжнародних змагань Петром Оларом.

– Починаючи з оголошення локдауну на початку року, календар змагань змінювався, певно, зо п’ять разів. У Львові мав відбутися чемпіонат України з пауерліфтингу, кілька регіональних стартів, але далі планів справа так і не пішла. Для нас проведення регіональних стартів завжди вкрай важливе. Це необхідно не лише заради підняття рівня фізичної культури у нас, а й формування складу збірної області чи національної команди. На жаль, за 2020 рік ми це зробити не змогли.

Особливо шкода, що не вдалося провести у місті чемпіонат України. В нас були грандіозні плани щодо нього. Минулого року ми також організовували ці змагання на базі ТВК «Південний». Тоді до Львова завітав президент IPF (Міжнародна федерація пауерліфтингу. – «Львівська Пошта») Гастон Параж, він високо оцінив рівень проведення тієї першості та зауважив, що організація чемпіонату України перевершує деякі чемпіонати міжнародного рівня. Саме тому минулого року українська федерація знову довірила Львову провести ці змагання, але карантин вніс свої корективи. Кілька разів змінювали дату проведення, місце проведення. Адже в тих епідеміологічних умовах, в які ми були поставлені, знайти спортивну арену у Львові було важко. Існували варіанти з «Південним», ветеринарною академією, хотіли провести змагання на базі університету фізичної культури і зрештою зупинилися на «Арені Львів». Але далі планів це не пішло, і ми були змушені відмовитися від проведення чемпіонату. А єдине місце, яке було в змозі прийняти чемпіонат України – це селище міського типу Мангуш у Донецькій області. Туди ми змогли відправити від нашої області лише кількох спортсменів.

– Тут є кілька факторів, які негативно вплинули на результати. В Україні на пальцях однієї руки можна перерахувати спортсменів, які мають можливість забезпечувати собі гідне життя, займаючись виключно спортом. Тому не варто забувати, що підготовка до змагань національного рівня потребує чимало часу, який необхідно знайти, відриваючись від роботи та сім’ї. Плюс одного спортивного харчування на час підготовки необхідно на суму в кілька тисяч гривень. І це ми говоримо про спортсменів національного рівня, для яких подібні змагання є принциповими. А коли в нинішніх умовах важко розрахувати час і місце змагання, то, звичайно, підготовчий процес руйнується. Тому не дивно, що від області на чемпіонат поїхало лише кілька спортсменів, яким необхідно було взяти участь. Це було питання відбору в національну збірну або виконання нормативів.

– Звичайно, в Україні таких турнірів було кілька. У Львові в жовтні відбувся відкритий чемпіонат СК ЛДУФК «СКІФ». На жаль, якщо раніше в цих змаганнях брали участь більше ніж 200 спортсменів та спортсменок в різних вікових групах, то цього року ми не змогли дотягнути до цієї цифри, хоча все одно навіть 119 учасників – це солідна цифра. А в умовах карантину проведення подібних змагань для нас було чималим випробуванням. І якби не фанатичне ставлення деяких людей до пауерліфтингу, їх взагалі не було би. Голова Львівської обласної організації федерації пауерліфтингу України Марія Розторгуй доклала титанічних зусиль для того, щоб провести цей турнір. Ви маєте розуміти, що федерація не має можливості, в межах бюджету, забезпечити платним виконанням усіх послуг, пов’язаних з організаційними питаннями. І майже все відбувається на громадських засадах. Адже аби провести такий турнір, необхідно не лише скоординувати спортсменів, а й підвезти і розмістити помости, а вагових «блинів» треба натягатися стільки, що втомиться не одна бригада вантажників. Особисто я до організації чемпіонату «СКІФ» мав далеке відношення, але пам’ятаю, коли минулого року був залучений на чемпіонаті України, то аби все занести, відряджалося кілька бригад волонтерів-студентів з різних куточків області. Тому те, що цього року зробила Марія Розторгуй, важко оцінити.

– Так, в Сумській області у Глухові провели змагання в режимі онлайн. Ми зараз вивчаємо їхній досвід, аби спробувати щось подібне і в себе.

– Якщо ми зосередимося лише на недоліках, то потреба в таких змаганнях відпаде на початках. Якщо казати про переваги, то слід розуміти, що спортсмени і насамперед молоді спортсмени мають мати хоч якійсь змагальний досвід. І будь-яку можливість, аби це надати їм, слід використовувати.

Звичайно, онлайн-турніри не можуть забезпечити все, що дають звичайні турніри. Це починаючи від суддівського оцінювання вправ, яке може суттєво відрізнятись в офлайн і онлайн режимах, це і емоційна складова, яка на відкритому помості буде іншою. Тому повторююсь: якщо ми почнемо оцінювати усі недоліки, то до переваг дійти буде важко. Зараз ми хочемо спробувати провести чемпіонат Львівської області в цьому форматі десь у середині – наприкінці грудня. Це традиційний турнір, але для мене особисто знаковим є той факт, що першість присвячена пам’яті Михайла Незорова, який чимало зробив для розвитку силових видів спорту в нашій області. І для хлопців теж дуже принципово його провести.

– Якщо відверто, то випадково. Ті, з ким я знайомий з дитинства, ніколи б не сказали, що я займатимусь силовими видами спорту. Мій батько військовий, він займався моїм вихованням, тому закінчуючи школу, незважаючи на інші інтереси, я був достатньо фізично підготовлений. Після служби в армії зацікавився єдиноборствами – мені навіть казали, що були певні успіхи. А ось силовими видами спорту став займатися неочікувано сам для себе. Тоді я мешкав у Трускавці та випадково познайомився в спортивному залі з багаторазовим призером республіканських змагань часів СРСР, майстром спорту з важкої атлетики Ярославом Іванциком, у виконанні якого вперше побачив присідання з вагою понад 200 кілограмів. З того моменту моє життя змінилося. Тоді мені було вже 27 років. Я підійшов до свого першого тренера Собка Леоніда Григоровича з проханням позайматися зі мною і дуже вдячний йому, що він мені не відмовив. Адже працювати з віковими спортсменами переважно не надто перспективно. Мене врятувало, що загальний базис з фізичної підготовки був досить прийнятним. Потім зі мною працював ЗТУ Ярослав Чала, який мешкав у Львові – я мусів кілька разів на тиждень їздити до нього на тренування. Так поступово став майстром спорту, відчув у собі сили тренуватися далі, і станом на сьогодні накопичив чималий змагальний досвід та став МСУМК. Я донині продовжую займатися цією справою. І мені важко сказати, чому досі не кинув. Напевно, я підсів на емоційний «наркотик», який дарує мені спорт.

– За свою кар’єру я мало чув про сильних американських силовиків. Хоча багато хто говорить, що якби в США було багато сильних спортсменів, то олімпійські перспективи пауерліфтингу були б значно виразнішими, оскільки американці мають чималий авторитет у Міжнародному олімпійському комітеті. Щоправда, якщо навіть поверхнево проаналізувати популярність силових видів спорту та кількість федерацій у США, то можна побачити, що ситуація не зовсім така, як може здатися на перший погляд. У США є чимала кількість юніорів, які останніми роками виступають на високому рівні, і ця кількість зростає з кожним роком. Тому можна говорити, що ситуація в класичному пауерліфтингу найближчим часом може кардинально змінитись.

Що стосується популярності силових видів спорту на пострадянському просторі. А про це говорить хоча би той факт, що Україна та Росія вже багато років є головними суперниками на будь-яких міжнародних змаганнях. Тут, можливо, одним з факторів є клімат. Адже за високої температури «тягати залізо» дуже складно. Тому не дивно, що для африканських країн силові види спорту важко назвати пріоритетними. До того ж у нас величезний методичний базис, який певною мірою був взятий з важкої атлетики. І, переконаний, що за будь-який методичний зошит нашого тренера в інших країнах готові віддати чималі гроші. В нас тренери високого рівня – Віктор Налєйкін, Леонід Плотницький, Олег Хом’як. Також силові види спорту достатньо популярні серед нашої молоді. Цьому сприяє й фітнес-індустрія, в яку приходять спершу заради того, аби покращити свої фізичні кондиції, а потім у процесі захоплюються цим, і чимала кількість хоче брати участь у змагальному процесі. Але проблема якраз в тому, щоб надати їм можливість позмагатися.

– Хлопці створили гарний медійний продукт з надзвичайно видовищними видами змагань. Перетягування фури, перекидання каміння створює гарну картинку, яка приваблює значно більше глядачів, аніж змагання з пауерліфтингу. Адже в нас змагання тривають більше трьох годин лише в трьох вправах, і коли глядач не розуміє і немає фахового звукового супроводу в телекартинці, то, звичайно, це виглядає нудно. Як це змінити? Якогось рецепту в мене немає. І це, певно, теж впливає на олімпійські амбіції нашого виду спорту. Хоча як показує досвід певних альтернативних федерацій, можна створити якісну картинку, яка залучає спонсорів і телевізійників. Цей досвід треба досліджувати і використовувати.

– Не домовляться ніколи. Немає відправної точки для знаходження спільної мови. Основних причин для цього є кілька: переважно значна частина цих федерацій утворювалась з тих спортсменів, які з певних причин не мали можливості брати участь у змаганнях під егідою IPF (Організація, визнана МОК та ін. – «Львівська Пошта»), у них лишилося бажання змагатися, що і зумовило створення альтернативи. Переважно повернення їх через дисциплінарні правила неможливе, але слід визнати, що змагання деяких альтернативних федерацій проводять на дуже високому рівні. Наступні моменти: це правила проведення змагань, правила використання екіпіровки, допінг-контроль. Які усі бачать по-різному. Ну і зрештою, значно спрощена процедура присвоєння спортивних звань. Скажімо, в нас, аби отримати майстра спорту міжнародного класу, необхідно пройти довгий змагальний шлях, виконуючи нормативи, виконувати вимоги допінг-контролю, лише потім одержати можливість бути представленим на міжнародних змаганнях, входячи в національну команду. Це все може тривати понад десятиліття. Наприклад, у IPF, аби стати майстром спорту України в ваговій категорії 105 кілограмів, необхідно зробити жим лежачи вагою 207,5 кілограма, в деяких альтернативних федераціях ця вага в межах 150 кілограмів. Це, на мій погляд, нівелює цінність спортивних звань: будь-хто, походивши в зал пів року і справляючись з такою вагою, не розбираючись в нюансах, може прийти на змагання альтернативної федерації та отримати звання відразу після змагань.