Найстаршим львівським олімпійцем нині є Віталій Іванович Чорнобай, якому 23 травня виповнюється 80 років. Знаний стрибун з жердиною був учасником Олімпійських ігор 1956 року в Мельбурні, стрибав на чемпіонатах Європи 1954-го і 1958 років, багато років працював на кафедрі легкої атлетики Львівського державного університету фізичної культури, кандидат педагогічних наук.

За тривалу історію розвитку світової легкої атлетики у ній багато що змінилося. Вдосконалювалися правила, приходило на озброєння нове оснащення, змінювалася техніка виконання рухів, глибоко розвинулася спортивна наука. Сказане добре підтверджується саме тим видом, у якому Віталій Чорнобай був чемпіоном та рекордсменом - стрибками з жердиною. Він стрибав ще з бамбуковою жердиною, закінчував вже з металевою, а наступне покоління  стрибунів освоїло жердину із скловолокна, названого фібергласом. Саме з такою супертехнологічною жердиною встановлював свої неперевершені донині рекорди знаменитий Сергій Бубка. Віталій Іванович Чорнобай - своєрідна "енциклопедія" улюбленого спорту, адже понад півстоліття знимкував, фіксував на кіно- та відеоплівку еволюцію стрибка - боротьбу людини з висотою. Хоча потрапив у великий спорт випадково. Та хіба можна випадково стати олімпійцем?

Як розповідає Віталій Іванович, після закінчення війни він пішов на підготовчі курси Львівського інституту торгівлі (як колись називалася Комерційна академія). Як спортсмен виступав у вузівських змаганнях з плавання, бігав, стрибав, ходив на лижах. 1946 року у Москві мав відбутися всесоюзний парад фізкультурників, учасників якого відбирала спеціальна комісія. Йому вдалося потрапити до їх числа і поїхати до столиці. Та, коли вони повернулися, сесія вже закінчилася й усіх відрахували з інституту. Та тут саме гостинно відчинив свої двері інститут фізкультури, і більшість подалася туди. То були веселі часи: студенти навчалися у приміщенні головного корпусу, яке до війни було банком (вул. Костюшка, 11). Тут стояли гімнастичні снаряди, на яких можна було побачити майбутнього олімпійського чемпіона Віктора Чукаріна. На другому поверсі всіх зустрічав викладач фехтування Андрієвський і брався показувати своє мистецтво, вибираючи собі учнів. У той час натиск робили на основні види спорту, і всі проходили через спортивні ігри, гімнастику, плавання. Так закладалася багатоборна підготовка, на основі якої кожен спеціалізувався із окремого виду. Стрибки з жердиною зацікавили Чорнобая як один з видів десятиборства. У Львові тоді була єдина бамбукова жердина, якою користувалося кілька спортсменів. Так сталося, що, виступаючи на змаганнях з десятиборства, Віталій Іванович міг виконати норму майстра спорту, але цьому перешкодив "бублик" у стрибках з жердиною.

Довелося приділити цьому виду більше уваги, і 1951 року, перебуваючи у Москві, він почав ходити на заняття і тренування, які проводив вже тоді знаменитий тренер Володимир Михайлович Дячков, який потім вивів на "космічну" висоту Валерія Брумеля. Ті заняття не минули даремно, бо вже восени Чорнобай стрибнув на 420 см. Такий результат дозволяв претендувати на місце у збірній, яка готувалася до першого виступу на Олімпійських іграх 1952 року. Але його тільки запросили на тренувальний збір, а на Олімпіаду поїхали досвідченіші спортсмени. Зате Чорнобаю наступного року дали можливість виступити на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Бухаресті. А незабаром на міжнародних змаганнях в Югославії львів'янин переміг американця Боба Сміта. І хоч той американець не був серед найкращих американських стрибунів, сам факт перемоги радянського спортсмена над заокеанським у типово американському виді, яким вважався стрибок з жердиною, став резонансом.

А от за наступну перемогу над американцями Чорнобай заробив догану і його вивели із складу збірної. Сталося це вже 1958 року у Москві на традиційному матчі СРСР - США. Львівський стрибун переміг у стрибках і після змагань обмінявся з американцем Роном Моррісом майками, про що фоторепортери встигли зробити фото. Наступного дня спортсмена викликали на "килим" і звинуватили у тому, що "продав герб країни ворогам", оголосили догану і більше на міжнародні змагання не посилали.

А можливо, начальству не сподобалися невластиві радянському спортсменові контакти з американцями, адже Віталій Іванович приятелював з дворазовим олімпійським чемпіоном Бобом Річардсом, з яким познайомився в олімпійському селищі у Мельбурні восени 1956-го. Ходили один до одного в гості, спілкувалися, показували вправи, які застосовували на тренуваннях. Коли колега Чорнобая Володимир Булатов продемонстрував сальто на місці з одної ноги, Річардс був вражений і почав кликати сусідів подивитися, що виробляють ці хлопці. Чорнобай усе це знімав старою французькою кінокамерою, яку придбав у Львові у комісійному магазині. Річардс тоді вдруге переміг в олімпійському турнірі, а всі жартували, що це сам Бог допомагає йому вище злітати, бо у приватному житті Боб був пастором. 1958 року  Річардс приїхав до Москви як телекоментатор, колеги із стрибкового сектора знову зустрілися, довго розмовляли про всі хитрощі стрибків з жердиною. Коли американець побачив, з якою старою жердиною стрибає радянський спортсмен, він пообіцяв прислати йому нову. Через місяць він виконав свою обіцянку, але жодна із семи жердин, які він вислав, до рук адресата , на жаль, не потрапила.

Тільки через кілька років Віталій Іванович признався, чому його олімпійський виступ у Мельбурні був невдалим - 400 см і 13-те місце. Пригоди почалися ще у Ташкенті, де готувалися команди перед відльотом до Австралії. Аби звикнути до часового поясу Мельбурна, легкоатлетів змушували розпочинати тренування о шостій ранку. Розминаючись, Чорнобай послизнувся на ранковій мокрій траві і потягнув м'яз, але не зізнався, бо могли не взяти у літак. Холод та вітер панували і під час олімпійського старту. Кваліфікаційну норму (415 см) подолав легко, але в основних змаганнях після стрибка на 400 см, раптом змушений був рятувати колегу  і не налаштувався на наступний стрибок, закінчивши виступ з дуже низьким результатом. А з Булатовим трапилася пригода, бо з тим великим експериментатором часто щось ставалося. Він десь почув про чудодійну мазь "Слонс", яка нібито добре розігріває м'язи, і густо намазав нею ноги. Коли трохи розігрівся, ноги спітніли і його почало пекти щоразу більше. Він бігав, лаявся, просив допомоги, от Чорнобай його заспокоював, витирав йому ноги, а до свого стрибка не встиг приготуватися.

Взагалі, стрибуни з жердиною - хлопці прискіпливі, постійно були у пошуку. Віталій Іванович розповів не одну байку, а їх було чимало - веселих і сумних, що траплялися з його колегами. Що вони тільки не придумували, аби металева жердина добре трималася у долонях: руки натирали магнезією, а жердини обмотували стрічками. Один із колег Андрій Петров якось почув, що хтось із зарубіжних спортсменів користується новою липкою маззю, і попросив поділитися. Густо намастив руки та так, що під час стрибка не міг відштовхнути від себе жердину. Було сміху... А от плівки з олімпійського Мельбурна не збереглися. Все, що Віталій Іванович знімав кінокамерою, віддав у Москві проявити. Але більше її не побачив, бо, може, комусь здалося, що забагато рок-н-ролу, а тоді то була "буржуазна зараза".

Ота старенька восьмиміліметрова кінокамера зберігається як реліквія. Як і металева жердина зеленого кольору, яку подарував грек Рубаніс - вона дотепер лежить у гаражі. Сотні кінокадрів, фотографій перевів у комп'ютерний формат, у домашній бібліотеці - сотні фахових журналів та книжок. Але, на жаль, у Львові нині з жердиною у висоту не стрибають...