З одного боку, українці боролися до останнього за вихід з простої групи, і цілком могли виконати поставлене завдання. З іншого – політичне питання “Чи їхати на чемпіонат світу в Росію?” вирішився не в кабінетах, а на футбольному полі.

Глобальні висновки щодо відбору зробить ФФУ найближчим часом. Тоді ж вирішиться питання, чи залишати Андрія Шевченка на чолі збірної на наступний цикл. Зараз по гарячих слідах можна зробити головні висновки невдалого відбору.

Як відомо, програє команда, а відповідає за це тренер. Андрій Шевченко не став месією для збірної. На жаль, вже зараз він увійде в історію як тренер-невдаха, якщо дивитися суто на цифри нинішньої відбірної кампанії. А цифри невтішні. Наша збірна посіла найнижче місце в історії у відборах до чемпіонатів світу – третє. Раніше у неї було друге і один раз перше. Збірна вперше в історії України програла одній команді обидва групові поєдинки – Хорватії (1:0 і 2:0). Наша команда зазнала найбільшу кількість поразок у відборах на чемпіонати світу – три (в 1998-му було дві). Україна виграла найменше матчів з відбору на ЧС-2002: у цьому відборі було шість, тоді – п’ять (але матчів в 2002 році було на два менше). Українська команда пропустила найбільшу кількість голів у відборах на чемпіонати світу: дев’ять. Попередній антирекорд був встановлений у 2002 році – вісім.

Але напевно найголовніше не це, а той факт, що незважаючи на солідний підбір тренерського штабу збірної України (Шеві допомагають досвідчені екс-тренери “Мілана” Андреа Мальдера і Мауро Тасотті, а також визнаний тактик – іспанець Рауль Ріанчо), “синьо-жовті” так і не навчилися здобувати результат на характері.

Українці в нинішньому відборі тільки раз змогли відігратися, пропустивши першими. Сталося це в першому турі проти Ісландії (1:1) у Києві. Але тоді ісландці ще літали в хмарах після успішного Євро-2016. У матчі-відповіді ісландці нам вже такої розкоші не надали. Те ж саме було і в поєдинках з Хорватією, коли українці двічі пропускали першими.

І тут на перший план виходить те, що тренерський штаб виявився нездатним вносити корективи в гру, аби змінити її малюнок. Ще гірше те, що психологічна підготовка українців виявилася на вкрай низькому рівні. Пропускаючи, наші футболісти не могли перебудуватися і починали грати ще гірше.

І в цій ситуації знову лунають слова про кумівство. Від цього нікуди не дітися і родинні зв’язки завжди будуть паплюжити ім’я Шеви, адже він – кум президента ФФУ Андрія Павелка, і його прихід в збірну було зумовлено не тренерськими заслугами, а здебільшого саме цим фактом. Адже що досяг тренер Шевченко до приходу в збірну України? Він був помічником Фоменка на Євро-2016 і отримав чималий досвід у роботі з іменитими коучами ще за часів своєї кар’єри гравця , скажуть деякі. Однак грати під керівництвом того ж Анчелотті або Моуріньо і тренувати самому – абсолютно різні речі.

Навіть той же Зінедін Зідан очолив “Реал” тільки після того, як деякий час пропрацював помічником іменитого Карло Анчелотті та виграв з ним Лігу чемпіонів, паралельно тренуючи молодь. Тобто він уже чітко знав, що потрібно команді для досягнення результату.

Зворотний бік медалі – Кларенс Зеєдорф і Піппо Індзагі, які раптово очолили “Мілан” і гучно з ним провалилися. І де ці хлопці зараз?

Шева ще не набив тих ґуль, яких повинен був набити до приходу в збірну, а досвіду його помічників, як виявилося, недостатньо для вирішення серйозних завдань.

Проте кивати в бік лише тренера не варто. У Шевченка були і об’єктивні проблеми, з якими він фізично не міг впоратися. Як не прикро нам це усвідомлювати, але з моменту завершення кар’єри самого Шеви і певною мірою Андрія Вороніна у збірній України немає форварда. Гравці, які виступають на позиції нападника, є, а ось форварда – нема.

Як результат – у цьому відборі Україна забила рекордно мало для себе (13 голів). З них нападники відзначилися 4 рази (3 голи у Кравця, ще 1 – у Бесєдіна). Це дуже мало, якщо збірна розраховує не просто бути середняком і обігравати слабші за класом команди, але і на рівних грати з лідерами європейського футболу.

Що говорити, якщо на вирішальні матчі Андрій Шевченко викликав двох нападників одного клубу, які навіть у себе в команді програють конкуренцію і майже не грають. А на вирішальний матч із Хорватією на позиції нападника і зовсім вийшов Гармаш.

У цьому контексті йдеться про залежність від двох гравців – Євгена Коноплянки та Андрія Ярмоленка. Саме від їхньої гри упродовж всього відбору залежав результат України.

На початку відбору, коли Коноплянка переживав не найкращий час в клубі, його все одно ставили в основу збірної, і від цього страждала гра команди. Готуючись до матчу проти збірної України, суперник розумів, що важливо просто закрити фланги (зіграти щільно проти Ярмоленка і Коноплянки), щоб зламати гру українців.

Знову ж таки, якщо говорити про матч із Хорватією, то Шевченко сам собі зробив гірше, випустивши на правому фланзі Марлоса, який був не зіграний з партнерами. У той же час загубився Ярмоленко, який погано зіграв на невластивій для себе позиції, а вся гострота від нього йшла, коли він зміщувався на свій улюблений правий фланг.

У черговий раз Україна наступила на знайомі граблі – ми катастрофічно не вміємо грати спарені матчі. У стартових матчах відбору за нашу команду зіграв календар, коли після важкого матчу з Туреччиною нам довелося грати вдома з Косово, а ось восени ця проблема знову нагадала про себе і дуже боляче вдарила.

Спершу після блискучої перемоги над Туреччиною нас “взяли в облогу” в Ісландії, а тепер, після важкого матчу в Албанії, нам не вистачило сил на другий тайм з Хорватією. Звичайно, образа від цих поразок не йде в порівняння з поразкою 0:3 від Франції, коли перед цим ми її переграємо 2:0, але все одно втрачаємо дорогоцінні очки саме через невміння розподіляти сили на полі та футболістів у заявці.

Є два виходи з цієї ситуації: або грати такі матчі двома різними складами (і позбуватися залежності від наявності на полі 2-3 футболістів), або відпускати гравців в Європу – там матчі через день – звичайна практика, яка повинна серйозно загартувати наших футболістів.

Ще одним прорахунком тренерського штабу Шевченка став вибір диспетчера, через якого б йшли атаки. У перших матчах відбору ця функція була довірена молодій парі Коваленко – Зінченко, якій відразу видали масу авансів.

Потім, коли Зінченко засів у запас ПСВ, залишився один Коваленко, але він не стільки вів гру, скільки намагався не втратити м’яч, віддаючи передачі. З невідомої причини тренери не побачили на цій позиції Руслана Малиновського, який у весняній частині став кращим українським легіонером, але це не допомогло йому в збірній. Та й непогано виглядав у вересні в клубі Денис Гармаш отримав місце в команді в жовтні, а за вересневими матчами спостерігав із лави запасних.

Лакмусом у цих всіх експериментах є все той же матч із Хорватією, де гру повинен був вести Андрій Ярмоленко, але його постійно тягнуло на рідний правий фланг.