В українському футболі міжсезоння, але робота в високих сферах кипить. У п’ятницю відбувся конгрес ФФУ, у вівторок – виконком ФФУ, в середу – конференція ПФЛ. Усі ці зібрання намагалися якимось чином зазирнути в майбутнє українського клубного футболу. А воно (майбутнє) наразі виглядає не дуже яскравим. Наш футбол потонув у болоті проблем, клуби зникають у трясовині боргових зобов’язань, і там, де фінансове сонечко визирає на мить, немов гриби виникають нові команди. Саме тому у вищих ешелонах футбольної влади і виникають грандіозні ідеї, які з одного боку є намаганням хоч якось виправдати своє існування, з іншого – “під шумок” збільшити свої владні повноваження. Адже як ще назвати те, що тепер термін повноважень президента ФФУ – п’ять років, а не чотири, як раніше, причому відлік починається з нуля. Віковий ценз для віце-президентів – 72 роки замість 70. Що логічно: це під Олександра Бандурка, якому 72 виповниться в лютому 2019-го – саме під його керівництвом і розробляється реформа наших професійних ліг, та й усього професійного футболу.

Відтепер складніше переобрати президента. Потрібна третина (а не колишні сім) голосів постійних членів для висунення кандидата – це через п’ять років. І навіть ініціювати перевибори: тут межа ще серйозніша – три чверті (було дві третини). Але все це не настільки важливе, як майбутня реформа клубного футболу.

Портал sportarena.com доволі детально розклав на полички причини і наслідки задуманої трансформації і охарактеризував її словосполученням – централізація роздробленням. Що, власне, пропонує робоча група з реформування чемпіонату України й звідки взагалі взялася ідея таких перемін?

Український професіональний футбол переживає найбільшу кризу за всю історію. Масштаби вражають – у нас знищений спортивний принцип обміну між лігами, атестаційні вимоги не співпадають із реальністю, через що доводиться визначати тих, хто підвищується в класі, не за місцем у таблиці, а на засіданнях комітету, а те, що у нас називається професіональним футбольним клубом, у кращому випадку витягує на горде звання колишніх колективів фізкультури. Зрозуміло, вже сам факт того, що останні років п’ять у нас підсумки чемпіонату вимушено переписуються в кабінетах, промовисто свідчить, що реформа назріла й потрібна.

По-друге, у нас хаотична лігова система. З року в рік вона лишалася нечищеною – щось додавалося, щось віднімалося. Так, у клубів Прем’єр-ліги є свої молодіжна та юнацька першість. Однак у клубів ПФЛ – нема. Недавно створена першість U-19 для інших – проте вона не зв’язана із турніром одноліток, а над обміном між цими лігами лише працюють. Аматорський чемпіонат делегує свої клуби в ПФЛ, а от із Другої ліги виліт туди задекларований лише з минулого сезону (але також не спрацював). Обласні чемпіони, в свою чергу, також не обов’язково підвищуються в класі й роками варяться у власному соку. А студентський футбол із його чемпіонатом взагалі не вписаний у загальну канву.

По-третє, багато клубів у нас зависли в режимі очікування. Хтось наче й не проти підвищитися у класі, але заважають якісь організаційні дрібниці або підвищені вимоги. Комусь тіснувато в містечкових змаганнях, але він не потягне переїздів через усю Україну. Інші, навпаки, пасуть задніх на рівні, який не витягують.

Як бачимо, реформа справді не з’явилася нізвідки, а спричинена глибинними проблемами. Те, що, власне, пропонується реформаторами.

До кінця нинішнього сезону 2017/18 розпорядники чемпіонату України будуть ті ж самі – ФФУ пролонгувала на рік угоди з УПЛ та ПФЛ. Наразі у віданні УПЛ – власне, Прем’єр-ліга, а також чемпіонати України U-21 та U-19. ПФЛ займається двома професіональними дивізіонами – Перша та Друга ліги. Першість U-19 заснована ДЮФЛ, ПФЛ, ФФУ. Аматорський чемпіонат України під керівництвом ААФУ. Обласні, міські, районні чемпіонати – у віданні регіональних федерацій. Дитячо-юнацькими змаганнями займається ДЮФЛУ (за винятком клубу “Шкіряний м’яч”, який перебуває традиційно у віданні ААФУ).

Однак із сезону 2018/19 пропонується все переділити. Прем’єр-ліга, чемпіонати України U-21 та U-19, а також – Перша ліга будуть належати до УПЛ.

Другій лізі реформатори місця не передбачили – вона буде скасована. Найкращі клуби підвищаться у класі в Першу лігу (відомство УПЛ), інші перейдуть у новостворений турнір.

Отже, слідом за професіональними Прем’єр-лігою та Першою лігою реформатори пропонують нове утворення – Національну футбольну лігу. Те, що виникне на місці Другої ліги, насправді вже не буде турніром із професіональним статусом. НФЛ має бути напівпрофесіональною.

На ділі НФЛ буде означати:

а) більшу масовість (гірші з Другої ліги та кращі з аматорського чемпіонату ААФУ);

б) більшу розгалуженість (наразі обговорюються варіанти з 3-4-8 групами за географічним розподілом – залежно від кількості команд, які готові будуть вийти на старт);

в) значну лібералізацію атестаційних вимог (дехто говорить навіть про повну відміну атестації – врешті-решт, турнір же не професіональний);

г) можливість уникнути тих проблем, які нині є перед простими аматорськими клубами (приміром, ті не можуть підписати контракт із гравцем, а професіонали, зазвичай, не повинні мати такого явища, як футболіст, який поєднує виступи з роботою, скажімо, таксиста чи учителя фізкультури).

Є у НФЛ свої плюси. Насамперед, масовість та географічне представництво. Зменшення витрат на атестацію, дальні виїзди, заявкові внески. Можливість задіяти на всеукраїнському рівні ті клуби, які нині хитаються десь між Другою лігою та чемпіонатом ААФУ, може, й маючи кошти на щось більше, але боячись усіх цих проблем “суворої” професіональної атестації.

Є і мінуси. Роздробленість колись всеукраїнського турніру, яким була Друга ліга. Падіння загального рівня клубів – аматори, як ти їх не називай, не матимуть такого суворого кодексу вимог щодо організації, інфраструктури, навіть тієї ж прес-служби. А різниця тут величезна – навіть порівняно з нижчими професіональними лігами. Якщо зміни будуть просто в збільшенні кількості груп, то чи варто було все це робити? За великим рахунком, у Другу лігу сезону 2017/18 і так запустили всіх бажаючих…

Найголовніша інтрига: а хто, власне, здійснюватиме поточну організацію та керівництво НФЛ? Як показує Кубок України –  ФФУ саме там експериментує з процесами, які плануються й у чемпіонаті. Останніми роками кубковий турнір принесено в жертву нашої лігової системи: на початкових, попередніх, етапах його проводить ПФЛ, потім – УПЛ, а фінал – ФФУ. З наступного сезону ФФУ планує об’єднати весь турнір під своїм керівництвом і заманює клуби преміальними. Багато емоцій було на Конференції ПФЛ, але лише в одному клуби зійшлися – це коли одностайними оплесками зустріли повідомлення про те, що за участь у цьому турнірі вони отримуватимуть гроші. За попередніми планами, за один матч це буде 25-50 тисяч гривень, а за вихід у фінал – ледве не півмільйона. Ясно, що такі цифри змусили деякі клуби зрадіти, адже дехто з них за останні роки добирався і до чвертьфіналу, і навіть півфіналу.

Якщо осмислити те, що пропонується, ми побачимо, що й у чемпіонаті України все йде до централізації. Професіональний футбол стане, юрисдикцією УПЛ. Аматорський футбол збережеться у нинішньому вигляді. А напівпрофесіонали, цілком можливо, будуть тимчасовим рішенням на час перехідного періоду.

У підсумку УПЛ стане тим, чим була ПФЛ до реформ 2000-их. Тобто знову об’єднає під своїм керівництвом усі професіональні ліги.

Є кілька речей, про які ФФУ не має права забувати, якщо дійсно започаткує анонсовану реформацію.

Залишки Другої ліги, які будуть переведені в НФЛ, можуть прийняти правила гри, які були заведені в ПФЛ, або ж зменшити вимоги до себе. Якщо клуб зовсім не матиме атестації, він може занизити стандарти в інфраструктурі, господарстві, документації. Якщо клуб не матиме обов’язку мати власну прес-службу, свій обновлюваний сайт, транслювати свої матчі онлайн або хоча б своєчасно викладати їх в інтернет, він провалить інформування й опуститься у кам’яний вік. Якщо клуб зможе заявляти безмежну кількість гравців і не особливо стежити за кадровою роботою, він не витягуватиме на звання не аматорського.

Ідея очищення лав професіонального футболу дуже хороша. І тільки лицемір не визнає, що у нас словосполучення “професіональний клуб” – це до певної міри оксюморон. Однак два професіональних дивізіони – це все-таки замало. З часом виявиться, що і в Першій лізі, під’єднаній до УПЛ, не всі клуби зможуть і захочуть дорости до високих вимог. І ось ці клуби випадуть “осадом” – якщо буде Друга ліга, то вони стануть добротними друголіговими клубами. Якщо ж це буде НФЛ зі стандартами, далекими від професіонального футболу, то далі буде лише деградація. Три професіональних дивізіони – це необхідний мінімум. І Друга ліга – це “чистилище”. Якщо НФЛ замінить її, успадкувавши всю суворість вимог, це нормально.

Грандіозна проблема нинішнього професіонального футболу – розосередження маркетингових прав. Хтось готовий приєднатися до єдиного пулу, для іншого це не можливо принципово, категорично й ніколи. Поява нової структури – шанс створити єдиний пул уже при об’єднанні. Кожен, хто вступатиме в умовну НФЛ, повинен автоматично приймати єдині правила. Кожен, хто вступатиме в УПЛ, також. Централізовані маркетингові права – це перша сходинка для справжнього футбольного бізнесу.

Від роздробленості треба переходити до повного об’єднання. Не повинно бути в принципі всіх цих розділень – має бути тотальна пряма градація. Перша ліга – УПЛ. Друга ліга – те, що нині називається Першою. Третя ліга – те, що хочуть назвати НФЛ. Четверта – аматорський чемпіонат. П’ята – обласні. Шоста – міські й районні. Сьома – бізнес-ліги, вечірні ліги, найнижчий організаційний рівень. Це – ідеальна схема проведення турніру. Вона є, приміром, у великого німецького футболу. І навіть у наших сусідів (у поляків зразкова вертикаль чемпіонату). Можливо, колись і ми дійдемо до такого…

Якщо вже робити ці всі реформи, треба забувати про прибудови у вигляді не паралельних, а співіснуючих молодіжних турнірів. Чемпіонат України серед молоді повинен дублювати досконалу систему італійської Прімавери. Навіщо нам чемпіонат U-21? Наразі велика кількість клубів, утримуючи ще й таку команду, грає навіть молодшою основою. Турнір живе сам собі у вакуумі. З нього не можна вилетіти й туди не можна “залетіти”. Клуби знаходяться там за статусом, а не за покликанням. Тобто регламент передбачає для клубу УПЛ мати таку команду. А займається він серйозно молодіжним футболом чи це не його профіль. А має бути не так. Має бути, як у Прімавері. Тобто молодіжний чемпіонат має свої ліги. Сильніші піднімаються, слабкіші вилітають. Умовна “Аталанта U-19”, якщо працює серйозно й має хороше покоління, може обігрувати “Ювентус”, “Інтер”, “Мілан”. Умовна “Салернітана” може мірятися силами з туринцями й міланцями, хоча основна клубна команда грає в нижчих лігах.

Звісно, ми в ідеалі мріємо, щоб у нас було 30 клубів, готових претендувати на 16 місць у найвищому дивізіоні. Але таких нема – не набирається і не набереться у найближчі десятиліття! То що робити – скорочуватися до 12, 10, 8, 2 команд? Чи визнати, що треба економити, шукати розумний компроміс? Варто переоцінити вимоги й пошукати точки порозуміння. Наявність “чистилища” під УПЛ – одна з необхідних передумов для відродження.

Крах нашого футболу полягає в тому, що останнє десятиліття погубило нормальний процес обміну між лігами. Якщо вже так вийшло, що найближчий сезон визнаний перехідним, варто повністю перетрясти всі клуби на предмет проблем і недопрацювань. І заодно перетрясти всі вимоги, щоб дізнатися, які з них реалістичні, а які невиконанні на сьогоднішній день.

Лігова система повинна працювати, як годинник – найкращі мають підвищуватися у класі, найгірші – опускатися на нижчий рівень. Без варіантів. Без “кабінетного футболу”. Без “якщо” та “але”.

Якщо реформація приведе до таких наслідків – ми благословимо день її початку. Однак, якщо це просто переливання з пустого в порожнє – буде дуже прикро. Є сотні, тисячі пунктів, які ми можемо поліпшити навіть в умовах кризи. І для цього потрібно не так багато – захотіти й залишитися послідовними у наших бажаннях.