Важко повірити, але Василеві Іванчуку вже 40. З іншого боку, так само важко повірити, що йому лише 40. Адже ми настільки звикли до того, що львів'янин уже який рік перебуває в центрі уваги майже усіх знакових шахових подій. І важко собі уявити сучасні шахи без звиклого погляду цього українського шахіста.

На світовому шаховому обрії Василь Іванчук з'явився 1988 року, коли переконливо переміг на престижному турнірі у Нью-Йорку і потрапив у склад збірної команди, що стала тієї ж осені переможцем Всесвітньої олімпіади. Нагадаю, що це була команда на чолі з Каспаровим та Карповим. Відтоді рік за роком перебуває в еліті світових шахів, завжди є бажаним учасником будь-якого турніру, а до сорока років назбирав стільки титулів, що ними можна було б наділити цілу команду.

Мені доводилося не раз розмовляти з Василем, брати у нього інтерв'ю, розпитувати при випадкових зустрічах, тому назбиралося чимало цікавих рефлексій, якими хочу сьогодні поділитися. Понад двадцять років тому мені пощастило побувати на зустрічі любителів шахів з екс-чемпіоном світу Михайлом Ботвинником, який мав титул патріарха радянських шахів. Було приємно чути з уст уславленого Ботвинника немало гарних слів щодо творчості юного львівського гросмейстера Василя Іванчука. На думку патріарха, це - один з найталановитіших шахістів нового покоління, якому він прогнозує чудове майбутнє. Коли тоді, двадцять років тому, при зустрічі з Василем, я переказав йому слова екс-чемпіона світу, він скромно відповів, що дуже стримано ставиться до таких компліментів. Для нього шахи, як він висловився, це - щойно розгорнута книжка: що більше сторінок прочитаєш, то більше переконуєшся, як мало ще знаєш. Відомий філософський вислів в інтерпретації Іванчука звучав досить переконливо - він, хоча й виграв на цей час знаменитий нью-йоркський турнір і не губився в компанії з Каспаровим та Карповим, але тільки проникав у глибини улюбленої гри й уже розумів, скільки там незвіданого...

Упевнена перемога в іспанському Лінаресі-1989, ще переконливіша в супертурнірі Лінарес-1991, коли львівський гросмейстер пройшов без поразки всю дистанцію, обігравши дорогою обох "К" , здавалося, підтверджує пророцтво Ботвинника, і в елітному шаховому алфавіті, що багато років відзначався одноманітністю, з'явилася буква - "І". Рідкісне обдарування Іванчука дивувало навіть досвідчених фахівців. Хоча дехто зауважував, що постійна заглибленість у свої думки, у вирішення шахових проблем, якими він жив чи не щохвилини, створили йому певний ореол нестандартної особистості. Шаховий журналіст Мацукевич навіть приписав Іванчукові подібність до відомого російського поета початку минулого століття Веліміра Хлє­бнікова: мовляв, "обидва часто поринають у власні світи, звідкіля не завжди встигають повернутися".

Через різні обставини Іванчук на кілька років втратив стабільність успіхів, прийшла невпевненість у власних силах. Ні, він ніколи не опускався нижче певного рівня (його рейтинг ніколи не був менш як 2700), але в його звично активній грі відчувалося якесь небажання продовжувати боротьбу, часто, переконавшись, що позиція не віщує хороших перспектив, погоджувався на нічию і йшов займатися якоюсь іншою справою. Йому подобалося грати в шашки, рулетку, карти, більярд, вивчати екзотичні іноземні мови (турецьку, китайську) тих країн, де він грав. Одне слово, львів'янин, залишаючись у шаховій еліті, перестав бути особливо небезпечним для суперників. Та все ж талант не закопаєш. Це підтверджують фантастичні комбінації, які не раз визнавали найкращими творчими досягненнями року. Та щось йому заважало злетіти на вершину шахового Олімпу. Можливо, відсутність постійної команди, можливо, втрата психологічної впевненості. За багато років, починаючи від першого тренера Геннадія Михайловича Василенка з Тернополя, з ним працювало чимало майстрів і гросмейстерів. Назву, може, й не всіх львів'ян - Володимир Бутурин, Віктор Желяндинов, Михайло Некрасов, Фелікс Левін, Олександр Сулипа, Орест Грицак. Йому було цікаво працювати, наприклад, з легендарним Віктором Корчним чи талановитим естонцем Лембітом Голлем, а на кожен турнір він сам вибирав або шахового секунданта, або просто людину, з якою хотілося бути...

Та у новому тисячолітті до Василя Іванчука, здається, прийшла пора зрілості, а примхлива фортуна повернулася обличчям. Дехто вважає, що Іванчук втратив свій шанс стати чемпіоном світу, коли у січні 2002 року поступився іншому представникові України Русланові Пономарьову у фінальному поєдинку за шахову корону. Але, на мій погляд, саме такі поразки змушують проаналізувати свої помилки, обрати правильний шлях до їх подолання і знову піти вгору. Ось у довідці про титули Іванчука можете прочитати, скільки нових перемог після того здобув шахіст. Зовсім недавно він по­ділив перше-друге місце у своєму улюбленому Лінаресі, повторивши успіх двадцятирічної давності. Тільки сильні натури, справжні турнірні бійці, неординарні спортсмени здатні на такі успіхи.

Останніми роками Василь Іванчук свій день народження завжди святкує на березі Середземного моря - у Монте-Карло або у Ніцці, де у другій половині березня відбуваються цікаві змагання за оригінальною формою: 12 найкращих шахістів світу щодня грають один з одним по дві партії - одну наосліп, другу - у швидкі шахи. Часто 18 березня доводилося сідати за шахівницю, іноді й програвати "негостинному" суперникові. Але вчора на "Амбер-турнірі" був вихідний. Можливо, для того, щоб організатори та колеги могли привітати шанованого усіма Чукі, як за кордоном називають нашого земляка. Вдома Василь Іванчук буде наприкінці місяця і отримає свою домашню порцію вітань від родини, друзів, колег, просто любителів його таланту. Але довго відпочивати йому не вдасться - попереду нові виступи, нові турніри, нові міста.

Недавно головний тренер збірної України, одеський гросмейстер Володимир Тукмаков, відповідаючи на запитання, кого він би вибрав до збірної світу ХХІ століття, назвав такі імена - Вішванатан Ананд, Веселін Топалов, Василь Іванчук, Левон Аронян та Магнус Карлсен. Два чемпіони світу, дві висхідні молоді зірки та наш шаховий гетьман України. Такою високою оцінкою таланту та майстерності львівського гросмейстера, його відданості улюбленій грі можна закінчити публікацію на честь сорокаріччя найвидатнішого шахіста України Василя Іванчука. Хай йому щастить!