На його чемпіонській стрічці - десятки нагород зі змагань різного рівня, від районних і обласних - до чемпіонатів Європи і світу; проте він не лише стрілець світового класу, а ще й автор низки винаходів, необхідних для влучної стрільби та тренування спортсменів, новатор, педагог, тренер, який виховав і навчив не одне покоління стрілків та тренерів. Сьогоднішня розповідь - про чемпіона та рекордсмена Європи і світу з кульової стрільби, заслуженого майстра спорту, засновника вітчизняної школи стрільби з лука, заслуженого тренера України, науковця - людину, безроздільно і фанатично віддану своїй справі, - Миколу Олександровича Калініченка.

Його рід походить із запо­різьких козаків, котрі за часів Катерини ІІ були переселені на Кубань для несення військової служби. Їхній нащадок Микола Калініченко народився 20 жовтня 1921 року в Ростові-на-Дону. Одна з подій дитинства запам'яталася особливо: коли Миколі виповнилося 5 років, батько подарував йому іграшковий револьвер "Пугач", що стріляв пістонами, яким він дуже зацікавився. Можливо, саме тоді у нього зародився інтерес до стрільби, який переслідував його протягом всього життя.

У 1929 році Микола Калініченко розпочав навчання у школі. Вчився добре, проте надавав перевагу точним дисциплінам, а особливо любив малювання і креслення. Під час навчання у школі він не на жарт захопився конструюванням і виготовленням різноманітних пристосувань для стрільби, т.з. "самопалів". Вони були призначені для тренувань у стрільбі. Їхня конструкція була ретельно продумана, надійна, стволи випробовувались на міцність. Пороховий заряд був строго дозований, кулі Микола робив сам. Потужності пострілу цілком вистачало, щоб пробити наскрізь двері товщиною 5 см. Пістолети були оснащені пристосуваннями для прицілювання, які дозволяли з відстані 6-7 метрів влучити у сірникову коробку. Іноді замість звичного запалу він використовував електричний, що дозволяло не обмежувати час для прицілювання; проте щоразу в момент пострілу в квартирі перегоряли запобіжники...

Згодом Микола захопився піротехнікою, що знайшло прояв у захопленні вибуховими пристроями; на той час у нього вже була невелика хімічна лабораторія, в якій можна було проводити різні досліди. Конструювання такого пристрою виявилося не простою справою для хлопчика: потрібно було підібрати матеріал для корпусу, начинити його особливим порохом, прилаштувати запал - конструкція повинна була діяти безвідмовно. Та вже невдовзі він випробував свій перший пристрій - вибух відбувся на шкільному дворі в останній день занять. Винуватця негайно затримали і доставили у кабінет директора, де його суворо відчитала директор школи. Ця зустріч закінчилася несподівано: директор школи, Ольга Іванівна, була вчителькою хімії. Насваривши винуватця, вона  із фаховим інтересом поцікавилася конструкцією пристрою, що вибухнув. І Микола не тільки не без гордості повідомив особливості конструкції свого витвору, але й поділився планами сконструювати бомбу-хлопавку, для якої мав намір використати подрібнений порох із додаванням магнію та алюмінію... І ще він хотів зробити невелику гармату. Вислухавши цю захоплену розповідь, вчителька не могла потайки не пишатися досягненнями свого учня. І хоча за цей вчинок Миколу тимчасово відрахували зі школи, його дружба з директрисою тривала навіть після завершення навчання.

У шкільні роки Микола починає займатися спортом, до цих занять його залучив дядько, Іван Філіпович Корольов, який на той час був спортсменом, котрого знало все місто, чемпіоном Північнокавказького краю з бігу на ковзанах та велосипедного спорту. Саме від дядька Микола отримав перші уроки їзди на велосипеді, а взимку вони разом займалися ковзанярством на льоду або ж здійснювали тривалі лижні прогулянки засніженим руслом Дону. Саме в той час, у результаті цих занять, у майбутнього чемпіона почали формуватися якості характеру, необхідні справжньому спортсменові. Згодом, за порадою дядька, він записався у секцію боксу.

З часом Микола перестав цікавитися саморобками і вступив у гурток юних ворошиловських стрільців, яким керував досвідчений інструктор з ОСОАВІАХІМу. Там він пізнав науку влучної стрільби і став Ворошиловським стрільцем, спочатку другого, а згодом і першого ступеня. У цьому гуртку він навчився влучно стріляти не лише з пневматичної та дрібнокаліберної гвинтівки, але і з бойової гвинтівки та з кулемета "Максим". Ще у шкільні роки Микола став чемпіоном області зі стрільби з гвинтівки. Коли він здобув першу в своєму житті перемогу на змаганнях, саме дядько, Іван Філіпович, першим привітав племінника з цією перемогою.

Ще в школі він вирішив стати військовим - у зв'язку з наближенням війни ця спе­ціальність була популярною серед підлітків і молоді того часу - невдовзі йому судилося реалізувати ці задуми. Після закінчення школи 1940 року Миколу Калініченка призвали до армії, а у 1941-му він закінчив спеціальну школу генштабу Червоної армії і отримав звання молодшого лейтенанта. Його перша офіцерська посада - помічник начштабу авіаційного полку, згодом - старший помічник начштабу механізованої бригади, заступник начальника відділу штабу механізованого корпусу.

Бойове хрещення отримав у боях під Воронежем. На Курській дузі шість разів був поранений, проте залишився у строю; за цю битву був представлений до урядової нагороди - ордена Червоної зірки. Згодом брав участь у боях за визволення України, зокрема, у форсуванні Дніпра під Києвом. Дійшов до Берліна і Праги, закінчив війну у званні гвардії капітана.

У 1944 році, в затишші між боями, його полк стояв на Чернігівщині біля Ніжина, де Микола познайомився з дівчиною, яку звали Ольга. Після цього вони листувалися і вирішили знову зустрітися - після війни. Так після демобілізації з армії у 1946 році Микола Калініченко опиняється у Львові, оскільки Ольга вирішила вступити тут на навчання у медичний інститут. Цього ж року вони одружилися, а вже наступного в них народився первісток - син Валерій.

Микола теж має намір здобути вищу освіту і вступає на радіотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту. Проте на стипендію неможливо було утримувати сім'ю, через що він змушений залишити навчання та влаштуватися на роботу. Відтак з 1947 року Калініченко працює на посаді військового керівника і викладача фізичного виховання Львівського ветзоотехнікуму. Він далі займається спортом, показує хороші результати в боксі і бігу на лижах, проте нездоланне бажання досягнути вершин майстерності у стрільбі не залишає його.

З 1948 року Микола Олександрович стає членом обласного стрілецького клубу і починає серйозно займатися стрільбою в секції, що діяла в тирі університету. Згодом він тренується в ДТСААФі, бере участь у змаганнях і незабаром здобуває перші перемоги на чемпіонатах СРСР, що у 1953 році надає йому право бути зачисленим у збірну команду СРСР. Наполеглива спортивна праця - не лише фізична, але й інтелектуальна - невдовзі приносить бажані успіхи.

У 1954 році Микола Калініченко бере участь у чемпіонаті світу з кульової стрільби, що відбувався у столиці Венесуели Каракасі, в якому вперше брала участь збірна команда СРСР. І першим чемпіоном світу серед стрільців з пістолета (у стрільбі по силуетах) став Микола Калініченко. Причому він завоював цей титул з новим світовим рекордом. Згодом, на цьому ж чемпіонаті, він здобуде ще одну золоту медаль - у командному заліку. Цієї та низки інших перемог було досягнуто завдяки творчому підходу спортсмена до тренувального процесу.

Вправа "швидкісна стрільба по силуетах" з'явилась у 1951 році. Проте установка для цієї вправи була складною і громіздкою. П'ять силуетів мали синхронно обертатися з високою точністю з інтервалами у 8, 6 і 4 секунди, часто використовувалося ручне керування механізмом повороту силуетів. Микола Калініченко першим запропонував і виготовив мініатюрну копію такої установки, яка поміщалася у портативній валізці та відповідала всім технічним вимогам. Її можна було не лише возити зі собою, але тренуватися в домашніх умовах. Згодом подібний пристрій був виготовлений і для вправи "олень, що біжить". Застосування таких технічних пристроїв для підготовки стрільців на довгі роки забезпечило лідерство львівських спортсменів саме у цих видах вправ на змаганнях різного рівня. Згодом було налагоджено серійне виробництво цих пристосувань.

Закінчення в наступному числі "Пошти"