У 2014 році в спортивному світі були дві головні події. Зимова Олімпіада в Сочі та чемпіонат світу з футболу в Бразилії. На мундіалі українська команда була відсутня, а ось на Олімпіаді усі надії українців були пов’язані з виступом жіночої біатлонної команди. Чимало вболівальників очікували на велику кількість нагород, на жаль, ці сподівання виправдалися лише частково.

Ігри почалися для збірної України вдало – в спринті на 7,5 км “бронзу” завоювала Віта Семеренко. Але продовження в інших особистих дисциплінах не було. Швидкість підводила наших біатлоністок. Не була схожа на себе Олена Підгрушна, відчували проблеми на лижні Віта та Валя Семеренко, а також Юлія Джима. У підсумку головна надія на другу нагороду на Олімпійських іграх була покладена на жіночу естафету. І дівчата не підвели.

Наша команда чудово провела всю гонку – від початку і до кінця. З першого ж етапу Україна вийшла в лідери, і далі питання стояло тільки в тому, щоб утримати той відрив, який у нас був.

Ключовим моментом усієї гонки стала “стійка” Валі Семеренко. Вона допустила три промахи в перших п’яти пострілах, після чого не мала права на помилку. Але в цей критичний момент наша спортсменка зібрала всю волю в кулак і поцілила в мішень трьома запасними патронами!

Вона передала естафету Олені Підгрушній з 28-секундним відривом від переслідувачів. І Олену було вже не втримати. Вона мчала вихором на фініш. І ніхто не зміг до неї наблизитися. Це була довгоочікувана перемога України! Друга в історії зимових олімпіад.

Стрімка професійна кар’єра боксера Василя Ломаченка може вразити багатьох. Дворазовий олімпійський чемпіон наприкінці 2013 року вперше вийшов на професійний ринг. А в 2014 році встиг провести три бої, на кону яких стояли чемпіонські титули. 

На жаль, з першої спроби стати чемпіоном світу Василю не вдалося. 1 березня він вийшов на ринг проти мексиканця Орландо Салідо. Сам бій пройшов у невисокому темпі. У перших раундах ініціативою володів Салідо, однак у заключній частині бою Ломаченко повністю домінував на ринзі. Проте судді роздільним рішення віддали перемогу мексиканцю, позбавивши українця можливості поставити рекорд у професійному боксі. 

У разі перемоги Ломаченко став би першим професійним боксером, який здобув титул чемпіона світу у другому своєму поєдинку. Цікаво, що сам Салідо пояс чемпіона так і не отримав, оскільки не зміг на зважуванні вписатися у вагову категорію.

Однак рекорд від Ломаченка нікуди не втік. Він став першим у світі боксером – чемпіоном світу, маючи в активі лише одну перемогу. Також Василь повторив досягнення 39-річної давнини, отримавши чемпіонський пояс у третьому своєму бою на професійному ринзі. Ця подія відбулася 21 червня 2014 року, коли Ломаченко здолав американця Гарі Расселла-молодшого, на рахунку якого було 24 перемоги без жодної поразки. Поєдинок, як і очікувалося, пройшов на підвищених швидкостях з невеликою, але стійкою перевагою Василя. Що втілилося хоч і в невелику, але перевагу на суддівських карточках. 

А вже 23 листопада Василь провів і перший захист свого титулу проти  29-річного тайця Чонлатарна Піріяпіньо. Ломаченко контролював хід усього бою. Наприкінці четвертого раунду затяжною комбінацією Василь відправив Чонлатарна в нокдаун. Це був перший нокдаун в кар’єрі Піріяпіньо. У сьомому раунді Ломаченко травмував ліву руку і з цього моменту вів поєдинок по суті однією рукою, вкрай рідко викидаючи легкі удари зліва. Тим не менш, навіть з урахуванням цієї ситуації Ломаченко впевнено контролював поєдинок. За підсумками бою всі троє суддів виставили однаковий рахунок: 120:107.

Попри те, що футбольна збірна України не змогла пробитися на чемпіонат світу з футболу, який цього року проходив у Бразилії, цю подію важко не зауважити. Це було свято футболу. На груповому етапі українці щиро вболівали за суперників збірної Росії. 

Напевно ніколи збірні Алжиру, Бельгії та Південної Кореї не мали такої численної армії шанувальників за межами власних країн. У підсумку росіяни таки не вийшли з групи, а щасливі українці почали вболівати просто за яскравий футбол. А його було пре­достатньо. Однак із 64 проведених матчів одна зустріч була чимось фантастичним і неймовірним. Мова про півфінальний двобій збірних Німеччини та Бразилії, в якому успіх святкували німці.

Але те, як це зробила бундестім у матчі проти господарів, шокувало всіх. Це було кіно і німці, і кіно явно для дорослих, адже підсумкові 7:1 назвати футболом дуже важко. Привселюдне “зґвалтування” бразильців запам’ятається надовго.

На жаль, спорт нероздільно крокує з політикою, і у 2014 році ми стали свідками численних зрад з боку колишніх українських спортсменів, які після анексії Криму вирішили виступати за Росію. Усі кримські місцеві федерації швиденько стали частиною російських. Усі, окрім футбольної.

Епопея навколо кримських футбольних команд розпочалася з літа, коли вони дограли в українському чемпіонаті, і вирішили виступати в російському. Однак “золоті” гори, які пропонувалися кримчанам, насправді обернулися мильною бульбашкою. Спершу росіяни вирішили, що кримським клубам не місце не лише в російській прем’єр-лізі, а й у першому дивізіоні, тому вони змушені були заявитися в другий дивізіон. 

Однак як тільки був зіграний перший матч за участю кримчан під егідою РФС,  ФФУ нарешті почала мляво реагувати на це. У підсумку УЄФА спершу заборонило вважати офіційними матчі кримчан. Росіяни звичайно це проігнорували і наполегливо шукали шляхи, аби легалізувати кримський футбол. Однак, на відміну від інших світових федерації різних видів спорту, у футболі подібні речі прописані дуже чітко. 

Тож на початку грудня УЄФА винесло ще один вердикт, в якому заборонило кримським клубам виступати під егідою РФС. А футбольний Крим зробили особливою зоною. А це маленька перемога України у неоголошеній війні з Росією.

Цього року напевно дуже важко визначити когось із тренерів. Ні, наставників, які проявили себе, достатньо, однак загалом тих, хто по-справжньому “вистрілив” у 2014 році себе, не так вже  і багато. 

Тому хотілось би виокремити нинішнього керманича київського “Динамо” Сергія Реброва. Він очолив команду, яку фактично розвалив “папередник” Олег Блохін. І зумів у короткий і непростий для країни час створити доволі симпатичний колектив, який почав потроху виправдовувати вже забуте звання “гранда українського футболу”. 

Звичайно не можна сказати, що “Динамо” раптово перетворилося в суперколектив. І помилки у Реброва-тренера також бувають. Однак те, що кияни заграли зовсім по-іншому з приходом на тренерський місток молодого спеціаліста, сумніву не викликає. І як зазначив президент клубу Ігор Суркіс в інтерв’ю клубному сайту: “Сергій Станіславович працює не тільки над помилками команди, він працює і над своїми помилками. Це видно неозброєним оком”. 

Нинішній керманич ФФУ Анатолій Коньков протягом цілого року проявляв недалекоглядність у своїх діях і ставав центром цілої низки скандалів. 

Взагалі за два роки президентства Коньков не спромігся зробити нічого з обіцяного. Однак встиг роздути штат ФФУ, прилаштувати дітей своїх соратників в організацію, мляво реагувати на події в Криму і наостанок бути звинуваченим у корупційному скандалі навколо будівництва бази національних футбольних команд. 

Тож не дивно, що напередодні щорічного Конгресу Федерації футболу України країною пішла хвиля з вимогою звільнити Конькова. І усі ламали голову над тим, чи піде він зі своєї посади, точніше – коли і як: на самому конгресі, до нього чи незабаром після? У підсумку він таки залишився на посаді, але лише до березня. Саме в перший місяць весни 2015 року відбудеться  позачерговий конгрес ФФУ, на якому і буде призначене нове керівництво федерації. Щоправда, сам Коньков здаватися не збирається і вже заявив, що буде балотуватися на посаду керманича ФФУ. 

Фото: biathlon.com.ua, espn.go.com, trbimg.com, xsport.ua, fcdynamo.kiev.ua