Так склалося, що національна збірна України полюбляє на старті відбіркових турнірів до чемпіо­натів світу чи Європи створити собі величезні проблеми, аби згодом героїчно їх вирішувати. 

Достатньо згадати минулий відбірковий турнір, коли після трьох перших турів нашу команду більшість уболівальників уже встигла “похоронити”. Однак після чехарди тренерів українці під керівництвом Фоменка спромоглися на маленьке диво і змогли зачепитися за другу сходинку турнірної таблиці, яка вивела їх у стадію плей-оф. Щоправда, поїхати у Бразилію “синьо-жовтим” не дала французька команда, та дорікнути хлопцям не було в чому. 

Нинішній відбірковий турнір до континентального форуму 2016 року, який пройде у Франції, українці знову розпочали “за упокій”. Мінімальна домашня поразка від словаків знову змушує вболівальників скептично дивитися на  національну команду із завмиранням серця очікувати матчу проти білорусів. 

Адже так історично склалося, що пострадянські збірні систематично дошкуляють нам: то вірмени невчасно ставлять підніжку, то молдавани грають унічию. А білоруська збірна завжди вважалася міцним горішком, з яким не кожному під силу впоратися. І хоча в чотирьох офіційних матчах проти білорусів наша збірна ще не програвала, вигравши два і зігравши ще стільки ж унічию, майже всі зустрічі за грою були одними з найгірших у історії збірної. Про ці матчі та товариські протистояння йтиметься далі.

Історія виникнення футбольної збірної Білорусі доволі цікава, оскільки білоруси до останнього намагалися залишитися частиною старої імперії під назвою СРСР. Уперше інформація про перший матч збірної з’явилася в середині січня 1992 року, а зустрітися сябри мали з литовською командою. Литовці навіть розвішали рекламні афіші про цей матч, однак після приїзду збірна Білорусі раптово вирішила назватися мінським “Динамо”. 

Цікаво, що литовці досі вважають, що зіграли свій матч проти білоруської збірної, а ось самі білоруси своїм першим двобоєм вважають зустріч зі збірною України, яка відбулася 28 жовтня 1992 року. Зустріч у Мінську, яку судив знаменитий рефері Олексій Спірін, завершилася внічию з рахунком 1:1. Сергій Гоцманов вивів білорусів уперед, а Юрій Максимов відновив рівновагу.

Що цікаво, у складі збірної України в той день не було жодного представника донецького “Шахтаря” і київського “Динамо”. “Гірники” тоді були не на провідних позиціях навіть у внутрішній першості, а “динамівці” готувалися до єврокубків. Проте з Шотландії прилетіли наші легіо­нери – Кузнецов і Михайличенко, на яких і прийшли подивитися майже 10 тисяч білоруських фанів. Керував збірною тандем Микола Павлов – Леонід Ткаченко.

Другий матч цих збірних, який також був товариським, переписав не одну сторінку історії обох команд. Він відбувся 25 травня 1994 року в Києві. Для української збірної це був перший в історії матч у столиці України – до того наша команда вдома грала лише в Ужгороді. Були також ігри за кордоном. Побачити цю зустріч прийшло лише 12 тисяч глядачів.

Команда Олега Базилевича “проспала” перший тайм, який завдяки голу Валентина Белькевича білоруси виграли. Після перерви господарі на куражі та класі відігралися. Відзначилися Леоненко, Беженар і Михайленко. Таким чином білоруси зазнали першої в історії поразки, а Беженар відзначився першим у історії збірної України пенальті.

Наступної зустрічі довелося чекати майже сім років. 24 березня 2001 року білоруси потрапили в зовсім іншу атмосферу “Олімпійського”. 

Стадіон був переповнений, адже вивіска цього матчу була дуже солідною: Валерій Лобановський проти Едуарда Малофєєва, Валентин Белькевич та Олександр Хацкевич проти своїх друзів і партнерів по київському “Динамо”. Звичайно, цей матч інтригував. Тим паче тоді турнірна ситуація зобов’язувала. 

Той відбірковий цикл збірна України розпочала невдало, несподівано поступившись на своєму полі команді Польщі з рахунком 1:3. Потім, щоправда, були героїчна перемога над Вірменією (3:2) в Єревані і скромний, але важливий рахунок 1:0 у Норвегії. Враховуючи, що поляки теж втратили очки, зігравши в третьому турі 0:0 удома з Уельсом, наші перспективи напередодні весняних матчів здавалися непоганими – Україна відставала від Польщі лише на очко.

Разом із нами осінню частину відбору пройшла і Білорусь, що було, з одного боку, несподіванкою – все-таки у двох попередніх циклах наші сусіди здобули лише дві перемоги. Але з іншого боку, склад у них був дуже бойовий.

Однак матч на “Олімпійському” відверто розчарував. Ініціативою в цьому поєдинку володіли підопічні Лобановського. Наші гравці нанесли тоді 25 ударів по воротах суперників, із них 10 – у самі ворота. Десь не вистачило точності, а в кількох епізодах чудово зіграв голкіпер Тумилович. У підсумку була зафіксована нічия – 0:0.

А ось другий матч цих збірних у Мінську був моментом істини для збірної Лобановського в тому груповому турнірі. 

Про перше місце вже тоді не йшлося – поляки “втекли” дуже далеко. А ось українці, двічі зігравши внічию з Уельсом і поділивши очки з Норвегією, поступилися Білорусі другою сходинкою в турнірній таблиці. Гандикап становив два очки. Команда Едуарда Малофєєва в разі перемоги могла навіть теоретично позмагатися з поляками в боротьбі за перше місце, однак цього разу удача від білорусів відвернулася… 

На початку матчу вони були дуже активні, але оборона збірної України збоїв не давала. Захисники діяли майже бездоганно. Спокійно стримавши стартовий натиск суперників, підопічні Валерія Лобановського встановили повний контроль над грою, який втілився у два забиті м’ячі. Обидва голи були на рахунку Шевченка, який укотре проявив себе як справжній лідер. У першому випадку Андрій замкнув флангову передачу Геннадія Зубова, у другому – завершив сольний прохід вдалим ударом з-за меж штрафного майданчика. 

Загалом це була чиста перемога збірної України – перемога на класі. Та Едуард Малофєєв не вигадав нічого кращого, ніж звинуватити в невдачі... Белькевича з Хацкевичем. Причому звинувачувати почав ще в перерві (у результаті чого Олександр на другий тайм не вийшов) і продовжив під час другого тайму (був епізод, коли Едуард Васильович щось емоційно казав Валентинові одразу після його заміни). Ну а після матчу тренер назвав київських “динамівців” зрадниками, натякаючи на те, що вони цей матч “здали”. 

Так, Белькевич із Хацкевичем провели не найкращий поєдинок, але як тут було не врахувати, що обидва вийшли на поле з незалікованими травмами?.. До того ж погано в той вечір зіграла вся білоруська команда. І не тому, що не хотіла грати добре; просто українці не дали! Однак емоційний Малофєєв не вгамовувався. 

Коли наступного дня після гри Белькевич і Хацкевич прийшли на базу команди, намагаючись якось порозумітися з тренером і налагодити контакт, він знову заговорив про зраду і сказав, що на вирішальний матч проти Уельсу команда піде без них. У підсумку білоруси програли і валлійцям, а якби перемогли – грали б замість нас у стикових матчах із німцями, які українці тоді бездарно програли. 

Замість чемпіонату світу в Кореї та Японії українці поїхали на комерційний Кубок LG у Москву. Там у фіналі білоруси і взяли в нас реванш за мінське фіаско. Не вдався тільки персональний реванш у Малофєєва – тоді Лобановського в збірній заміняв Леонід Буряк. Якщо до перерви “синьо-жовті” виглядали блідо, то в другому таймі провалилися на повну. Після голів Белькевича і Гліба Буряк замінив усіх лідерів, і українці дивом уникли розгрому. 

Наступного разу шляхи збірних України та Білорусі перетнулись у 2008 році – знову під час відбірної кампанії до чемпіонату світу. 

Це був перший матч того турніру і дебют Олексія Михайличенка на тренерському містку збірної в офіційній грі. Місцем дебюту було вирішено вибрати фартовий Львів і стадіон “Україна”. І не дивно, адже Михайличенко тільки починав будувати свою команду, зіткнувшись із необхідністю омолодження складу. 

Уезд забаронены!        Тим часом сам матч між збірними України та Білорусі в рамках відбору Євро-2016 на “Борисов-Арені” може пройти без багатьох українських уболівальників, яким співробітники Держприкордонкомітету Білорусі закрили в’їзд у країну.  За словами самих українських фанатів, якщо при перетині кордону на питання про мету перебування вони відповідають, що збираються відвідати футбольний матч національної збірної в місті Борисов, отримують у свої паспорти штампи про заборону в’їзду. Як відомо, українські та білоруські вболівальники збиралися провести кілька акцій єднання на кшталт футбольного матчу між фанатами і спільних перформансів на стадіоні в знак солідарності з Україною.

У результаті Львів виправдав статус фартового міста і збірна здобула “валідольну” перемогу. Білоруси із зірковим Олександром Глібом у складі та німцем Берндом Штанге на тренерському містку мало в чому поступалися господарям поля. При цьому обом командам явно не вистачало різноманітності в атаках. 

У результаті все звелося до обміну ударами з дальньої дистанції. Ну а коли вже здавалося, що все так і закінчиться нульовою нічиєю, нам пощастило. Анатолій Ти­мощук на вході у штрафний майданчик із лівого флангу зловив на протиході Андрія Чухлого, який послизнувся і, падаючи, зупинив м’яч рукою. Арбітр Ніколо Ріццолі не став проявляти лібералізму та призначив пенальті, яке було майстерно реалізоване Андрієм Шевченком. Так майже в останній атаці Україна врятувала матч. Можна сказати, що в той день нам допоміг щасливий випадок. 

Але ця зустріч більше запам’яталася сутичкою вболівальників напередодні матчу. Окремі протистояння між українцями і білорусами точилися по всьому місту, а найграндіозніше побоїще сталося на околиці Львова неподалік автовокзалу. З обох сторін у ньому брало участь приблизно 150 уболівальників.

Через рік команди знову зустрілися в Мінську. Якщо говорити відверто, цей матч мали виграти білоруси, які виглядали значно краще в дебюті, почавши з масованих атак, а також у другому таймі, коли змінили тактику і зробили ставку на контргру. 

В українців за весь матч було лише два непогані дальні удари у виконанні Ярмоленка і Шевченка. Після цього матчу на адресу тренера полетіло безліч критичних “стріл”: мовляв, і тактика в нього надто обережна, якщо не боягузлива, і команда незіграна, і швидкості їй не вистачає, і креативу... 

Але Михайличенко в тому груповому турнірі завдання виконав, обігравши на фініші Англію і випередивши в підсумку Хорватію в боротьбі за друге місце (шкода тільки, що не зміг прорахувати греків у плей-оф). Але матч у Мінську дійсно був для його команди найгіршим у відбірковому циклі. 

І треба думати, що білоруси за минулі п’ять років не забули, що можуть грати проти нас не тільки на контратаках, але й з позиції сили.