Леся Калітовська, велогонщиця, бронзова призерка Олімпійських ігор у Пекіні, про пусті обіцянки, дах над головою і зіркову хворобу

Калітовська Леся Михайлівна - українська велогонщиця. Народилася 13 лютого 1988 року в селі Погарисько Львівської області. Вихованка Львівської обласної дитячо-юнацької спортивної школи. Чемпіонка Європи і світу серед юніорів, переможниця та призерка етапів Кубка світу. Бронзова медалістка Олімпіади-2008 в індивідуальній гонці переслідування на 3 км. Майстер спорту міжнародного класу. Студентка Луганського педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Виступає за спортивне товариство "Спартак". Тренери - Михайло Колодій (перший тренер), Сергій Базін. Незаміжня.

Ця молода, життєрадісна і відкрита дівчина стала одним із відкриттів української олімпійської збірної у Пекіні. Вона підкуповує не тільки своєю вибуховою швидкістю на треку, а й щирістю та безпосередністю. На велотреку вона зуміла вибороти єдину для України бронзову нагороду в цьому виді спорту. Водночас лише кількох секунд не вистачило їй, аби завоювати і другу нагороду. Йдеться про Лесю Калітовську - двадцятирічну уро­дженку Львівської області, яка сьогодні представляє Луганськ. "Пошті" вдалося зв'язатися з панною Лесею під час її перебування у Києві, де вона разом із колегами по збірній України готувалася до етапу Кубка світу в Австралії.

Від Львова до Луганська

- Лесю, розпочнемо з питання, яке для львівських шанувальників велоспорту напевно є болючим - що змусило Вас змінити Львів на Луганськ і як це сталося?

- Причина одна - у Львові не було жодних умов для нормальних тренувань. Коли на одному з Кубків Львова я перемогла у всіх видах програми серед дівчат, мене помітив тренер із Луганська. Побачив, що я нормально тренуюся, що є сила. Він запросив до себе. Мій перший тренер не хотів спершу відпускати, але згодом вирішили все-таки спробувати. Підписали контракт, і я поїхала до Луганська. Зустріли дуже добре. Але пробула я там недовго, адже ми відразу поїхали на збори у Крим. Мені сподобалося, все було цікаве, нове. Окрім того, я почала тренуватися разом із Любою Шулікою. Для мене це було щось неймовірне, я ж шанувальниця її таланту, і вона була для мене прикладом! (Сміється.)

Коли я приїхала в Луганськ, у мене був старенький велосипед. Його, напевно, вже двадцять років як списали. Мій новий тренер (Сергій Базін - "Пошта") коли його побачив, був просто шокований тим фактом, що на такому велосипеді можна тренуватися. Мені одразу купили інший, потім ще один - загалом за рік я поміняла сім велосипедів. Зараз у мене дуже хороший велосипед. Він коштує сім тисяч євро. Львів би мені ніколи такого не купив. А "Спартак", спортивне товариство, за яке я виступаю, майже одразу виділив кошти. Багато моїх колег з інших спортивних клубів перейшло у "Спартак", адже тільки це товариство може оплатити настільки дорогі спортивні інвентар і обладнання. Адже якщо їх не буде, то ми не зможемо показувати високі результати. Приблизно два роки я ділила очки за свої виступи між Львовом і Луганськом. А всі фінансові витрати з підготовки брав на себе лише Луганськ. Якось нечесно виходило. Коли з'явилася пропозиція розділити витрати на два міста, у Львові сказали: "Ми її забезпечувати не можемо". Тож довелося обирати, і я вирішила виступати за Луганськ.

- Як вважаєте, чому львів­ська влада так байдуже ставиться до велоспорту?

- Я не знаю, чим це пояснити. Але зміни, безсумнівно, потрібні. Можливо, треба призначити нових молодих керівників, чиновників, які би підтримували розвиток спор­ту, йшли вперед. Бо ті, хто ке­рує ним зараз, може, і прагнуть щось зробити, але в них чомусь нічого не виходить. Немає жодних зрушень. У Луганську добре фінансування велоспорту, а у Львові такого немає. Мій перший тренер розповідав, як їм виділили двадцять тисяч гривень на машину технічної підтримки (автомобіль, у якому тренер супроводжує велогонщиків під час тренування - "Пошта"). А вона коштувала двадцять п'ять тисяч. Тоді запропонували купити мопед. Але чомусь і на нього грошей не вистачило. Тож у результаті купили два велосипеди. Не знаю усіх деталей, але виходить, що гроші дають на машину, а купують велосипеди, які коштують набагато менше, ніж мій. Проте тренер був задоволений навіть цим.

- Переїзд до Луганська вніс якісь кардинальні зміни у Ваше життя?

- Я не можу назвати це переїздом. Фактично я там перебуваю. Не більше. Тому що мені немає куди переїжджати. Міс­цеві чиновники обіцяли квартиру, але, як зазвичай у нас, обіцянки не дотримуються. Взагалі квартиру мали дати ще перед Олімпіадою, але згодом сказали, що дадуть ключі по завершенні Ігор, якщо буде медаль. Я виборола медаль, проте питання відклали до кінця вересня. А на початку жовтня подзвонили тренерові і сказали, що треба почекати до нового року. Отак відтягують, відтягують і хтозна, чи взагалі я ту квартиру отримаю. Адже поки була "свіжа" медаль, то чиновники щось ніби вирішували. Але за рік вони про це забудуть, тож треба буде їхати за новою нагородою. Витрачаєш стільки сил, а все заради чого?! Хочеться мати дах над головою, а його немає...

- А що Ви взагалі отримали від чиновників після Олім­пійських ігор - грамоти, відзнаки, дипломи?

- У Луганську вручили багато грамот, нагород. І у моїй рідній Жовкві також вітали, батькам подарували грамоту. Мені - ікону святого Миколая-Чудотворця. Якби була квартира, то було б що туди повісити (сміється). В Луганську у мене була губернаторська стипендія. Напевно, її залишать. Хоча поки що точно не відомо, бо після повернення з Пекіна ще нічого не казали.

Без зіркової хвороби

- Після Олімпійських ігор про Вас багато говорять. Ще не стомилися від популярності?

- По-перше, я не можу сказати, що інтерес медіа до мене зріс. Та навіть якщо так, я все одно залишаюся простою дівчинкою, якою і була. Кажуть, що існує зіркова хвороба. Проте в мене її нема і я не хочу, щоби вона була. Хочу залишитися такою, якою я є (сміється). Я коли тільки піш­ла у велоспорт, мені батьки сказали: "Дивись, тільки не зазнайся". Тому намагаюся чемно виконувати пораду рідних.

- На вулицях Вас упізнають?

- У Жовкві мене майже всі знають, хоча я знаю не всіх (сміється). У Луганську теж іноді впізнають.

- Де найкомфортніше почуваєтеся - у Жовкві, Львові чи Луганську?

- Удома, в Жовкві. Вдома завжди найкраще. Але, на жаль, я там рідко буваю.

- За батьками, напевно, сумуєте?

- Дуже. На Олімпіаді мене навіть питали, чому так сильно хочу додому? А я казала, що вже дуже скучила за рідними. Після повернення з Пекіна трохи вдалося побути вдома, морально відпочити. Побавила племінницю, погуляла в брата на весіллі. Цілу ніч танцювала, але й того було мало. Хотілося ще. Ноги після того боліли довго, тому що ніколи не танцювала на таких підборах. Цілу ніч скакали. Усі казали, що я як "енерджайзер" (сміється).

З Богом у серці

- Сьогодні, коли у Вас уже чимала колекція нагород, яка з них для Вас найважливіша?

- Без сумніву, олімпійська. Я ніколи не вірила, що зможу пробитися на Олімпіаду і ще й здобути там нагороду. Проте в це вірив мій тренер. Може, саме його віра і привела мене до перемоги. Я коли вже мала ліцензію, в душі молилася Бо­гу, просила: "Боже, допоможи добре проїхати". Не просила медалі, просто хотілося, щоби оцінили мої сили, яких я стільки витрачаю. Хоча тренер казав, що нам потрібно тільки "золото".

- Що відчували у Пекіні, стоячи на бронзовій сходинці п'єдесталу пошани?

- Не знаю, як передати це відчуття. Я ще досі не усвідомила цього. Просто не віриться.

- Понад рік тому Ви казали, що головна мета - здобути олім­пійську ліцензію. Ви не тільки досягли мети, а й перевершили. Які плани на майбутнє тепер?

- Після пекінської Олімпіади вдалося трохи відпочити. А тепер розпочну підготовку до Олімпійських ігор у Лондоні. Хочу пробитися на них і зійти на найвищу вершину. Але це як Бог дасть. Адже до Олімпіади-2012 ще чотири роки, тож планую виступати на чемпіонатах та кубках України, чемпіонатах Європи, світу. Ми тільки нещодавно повернулися з Манчестера. Там проходив черговий етап Кубка світу. У командній гонці ми посіли третє місце, загалом виступили нормально, результатами задоволені.

- Тон у сучасному велоспорті задають британки, австралійки. На Вашу думку, чи є в українських спортсменок шанси боротися з ними на рівних?

- Британки насправді надзвичайно сильні, у них пос­тійно дуже високі результати - це просто фантастика якась. А нам, напевно, треба більше тренуватися, і ми не маємо наміру здаватися, адже британські спортсменки теж не завжди будуть настільки сильними. На Олімпіаді 2004 року головними у велоспорті були австралійки, але у Пекіні вони були вже не на провідних ролях. Поки ти молодий і маєш багато сил, зможеш виступати на найвищому рівні, але це не назавжди. В австралійок, напевно, вже закінчився запас сил.

- Якому виду змагань надаєте перевагу?

- Я люблю індивідуальну гонку. Коли виходиш на старт і їдеш один. Але виступаю також і в групових змаганнях, іноді навіть успішно. Тренер каже, що все треба вміти робити добре.

- А травм не боїтеся?

- Намагаюся оберігати себе. Щоб їх не було - треба просто вмі­ти їздити акуратно (смієть­ся). Береженого Бог береже.

Брак вільного часу

- Розкажіть, як у Вас проходить стандартний робочий день?

- Зранку - завжди зарядка, або на тренажерах, або пробіжка парком з розминкою. Приблизно о десятій годині - перше тренування. Проїжджаємо або сімдесят, або дев'яносто кілометрів - залежно від погоди. Потім, після обіду, ще одне тренування. Раз на тиждень обов'язково ходимо до сауни для того, щоби організм міг відпочити. Перед змаганнями проводимо тільки одне тренування вдень - проїжджаємо приблизно шістдесят-сімдесят кілометрів.

- Чи багато у Вас вільного часу?

- Майже зовсім немає. Іноді хочеться з кимсь поговорити, але на тренуваннях дуже стомлююсь і, приходячи після них додому, просто засинаю.

- Маєте якесь хобі?

- Люблю читати, особливо детективи, танцювати. Коли буваю вдома, багато гуляю.

- А готувати?

- Коли вдома, то хочеться щось приготувати. А так загалом часу на це немає.

Розмовляв
Ділявер Саідахметов