Анжеліка Торська, чемпіонка світу та Європи з боксу, про заняття пауерліфтингом, відміну бою з Лейлою Алі та труднощі життя в США

У 2002 - 2004 роках ім'я полтавчанки Анжеліки Торської гриміло на весь боксерський світ. Вона виграла все, що можливо в любительському боксі. Стала чемпіонкою світу, двічі тріумфувала на чемпіонатах Європи, перемагала на міжнародних турнірах серії "А". У 2005 році Анжеліка перейшла у професіональний бокс, де провела три переможні поєдинки і ...зникла. Кореспонденту "Пошти" вдалося розшукати 31-річну боксерку в США, куди вона переїхала більше півтора року тому.

- Анжеліко, знаю, до боксу ти серйозно займалась пауерліфтингом...

- Точно. Шість разів вигравала чемпіонат України, встановивши кілька вітчизняних рекордів. Стала 4-разовою чемпіонкою Європи серед юніо­рів, бронзовою призеркою чемпіонату світу серед юніорів. Була срібною призеркою чемпіонату Європи серед дорослих. А коли почала працювати з більшою вагою, стала часто травмуватися. Займаючись пауерліфтингом, дуже багато їла. Думала, що буду більше піднімати. Але результати не залежали від кількості з'їденого. У 2000 році моя вага була 108 кг і це на голодний шлунок.

- Правда, що перейшла в бокс, аби схуднути?

- Так. Коли почала займатись боксом, моя мета була - скинути вагу, не більше. В бокс мене привів знайомий. Пригадую, спочатку трохи на груші попрацювала. Але тільки вийшовши з залу, зрозуміла, чим відрізняється бокс від пауерліфтингу. В той час я ще курила - тоді це було модне заняття. Тому, коли зимою тренер заставив бігти додому з речами в рюкзаку та ще найскладніший відрізок під гірку, я тричі прощалася з життям  (сміється - "Пошта"). Скинула вагу, коли почала багато бігати. За півроку втратила майже 25 кг і важила приблизно 80 кг. Так почалась моя кар'єра в боксі. Невдовзі мій тренер Михайло Проскурня запропонував виступити на чемпіонаті України. Я погодилась і стала чемпіонкою. Позаймавшись усього рік, я виграла чемпіонат світу-2002 в Туреччині. Ті змагання були найяскравішими у моєму житті. Тоді у нас дійсно була команда. Ми були дуже дружні, підтримували одна одну. Пам'ятаю, за Таню Лебедєву так вболівала, що ледь голосові зв'язки не порвала.

- А які змагання були найважчими у кар'єрі?

- Останній для мене чемпіонат Європи в Італії у 2004 році. Там я відстоювала свій титул чемпіонки континенту, який завоювала у 2003 році в Угорщині. На змаганнях в італійській Різоні я виклалась на 101%, щоб виграти. Мені не те, що забракло сил. Таке враження, що в мене їх взагалі не було. А суперниця у фіналі була висока і з довгими руками, не давала мені підійти до себе. Але я робила все, щоб не підвести свого тренера. В такій гарячці я або зламала, або розтягнула щиколотку. Не могла ставати на ногу майже тиждень. Потім замотувала ногу і бігала потроху. Досі не знаю, що насправді з ногою, тому що не хочу в лікарню.

- У 2005 році, у четвертому поєдинку на профі-рингу, ти мала зустрітись із донькою Мохаммеда Алі - Лейлою, найсильнішою тоді боксеркою у світі. Чому не відбувся той поєдинок?

- Досі не знаю, чому відмінили бій з Лейлою. Є багато версій. Пригадую, заступник директора німецького клубу "Зауерлянд Евент", який організовував бій, запевнив, що зробив усе можливе, щоб поєдинок відбувся. Тоді говорили, що Лейла відмовилась, переглянувши мій спаринг-бій з чемпіонкою світу у вазі до 72 кг. На жаль, не пам'я­таю її прізвища. Я тоді зламала їй ніс. В багатьох виданнях читала, нібито Лейла казала, що я поїхала додому і відмовилась, в інших - ніби в мене травмований лікоть, ще в інших - нібито вона не хотіла боксувати, бо я шульга. Говорили і про те, що вона не хоче боксувати, бо якщо програє, то її батькові стане зле. А правди я не знаю досі.

- Ти не виходиш на ринг три роки. Коли повернешся?

- О, це для мене загадка. Я не можу зараз боксувати, бо не маю права на роботу. А в США, якщо немає права на роботу, то можна забути про багато речей. Зараз у мене прекрасний адвокат, вона займається моїми проблемами. Думаю, в майбутньому отримаю все, що хочу, і займусь безпосередньо кар'єрою. Якщо чесно, то тут дуже важко одночасно працювати і виступати на змаганнях. Вся Америка заробляє гроші й усі, зокрема вже і я, прокидаються з думкою про те, як заробити гроші. Це вже американський менталітет.

- З ким би хотіла зустрітись на рингу?

- На ринг мені все одно, проти кого виходити. Всі суперниці дуже цікаві, чи це Наташка Рагозіна, чи Лейла Алі. У всіх є слабкі й сильні сторони.

- Кажуть, якщо сила удару  у жі­нок 100 кг, це дуже багато. А в тебе яка сила удару?

- Силу удару не вимірювала, але мій тренер Михайло Проскурня після тримання зі мною на лапах казав, що йому руки відвалюються. Можливо, він жартував, не знаю. Але всі кажуть, що рука в мене важка. Стверджувати не можу - я себе не била (сміється - "Пошта")

- Як виник варіант переїзду в США?

- Переїхати в США і спробувати там свої сили запропонував мій хороший знайомий. Попросив своїх друзів, щоб мене зустріли, допомогли з житлом. Тут я вже більше півтора року. І ні секунди не шкодую. Хоча працюю не за спеціальністю, але маю все те, що не могла собі дозволити в Україні і, гадаю, не змогла б довго. Попри те, що в Україні день і ніч працювала у фітнес-клубі. В США мені дуже важко, тому що Нью-Йорк, де я мешкаю, так би мовити - центр світу, а тому тут шалений ритм. Але я пройшла тут дуже хорошу школу виживання, вона мені пригодиться в майбутньому.

- І кілька слів про особисте життя...

- Про особисте, як тут кажуть, - ноу комментс. Немає тут ніякого особистого життя. По-перше, в людей цілком інший менталітет. Я досі не можу їх зрозуміти. Вони всі забиті, всі, як відлюдники, і ніхто ні з ким не спілкується, немає відвертих стосунків. Всі приходять після роботи, сідають за комп'ютер - от і все спілкування. А якщо хлопець із дівчиною зустрічаються, то кожен платить за те, скільки замовив і з'їв. Це для мене дуже дико. Маю дуже багато друзів і це допомагає мені триматися на плаву і не здаватись.

- Що побажаєш своїм шанувальникам в Україні?

- Бажаю вірних друзів. Спо­діваюсь, у найближчому майбутньому порадую українців новими перемогами. Буду прославляти Україну всіма своїми діями.