Леся Леськів, учасниця трьох Олімпіад, про переоцінку сенсу життя

Завтра, 17 жовтня, іменита львівська гвинтівочниця Леся Леськів відзначить свій 45-річний ювілей. Учасниця трьох Олімпіад, багаторазова медалістка чемпіонатів світу та Європи, попри те, що не потрапила на Ігри в Пекіні, наразі не збирається завершувати спортивну кар'єру. Вже з 27 жовтня Леся Северинівна спробує поборотися за медалі чемпіонату України, який відбудеться у Львові.

- Лесю Северинівно, ще на початку року ви були реальною претенденткою на участь в Олімпійських іграх у Пекіні. Вас не взяли через те, що ви програли конкуренткам відбір чи тренери зробили ставку на молодих?

- Напевно, і те, й інше. Якщо конкретно, то у Дарії Шитко і кращий результат був, і молода вона (сміється - "Пошта").

- Коли зрозуміли, що не потрапили в олімпійську збірну?

- Після останнього етапу Кубка світу в Італії, який відбувся у травні.

- Рік тому в нашій розмові ви сказали: "Я не вмру від того, що не поїду в Пекін". Як усе ж таки пережили те, що після участі у трьох поспіль Олімпіадах не поїхали на четверту?

- Дуже спокійно. В мене не було ніяких претензій ні до кого. Зокрема, і до себе, тому що зробила все, що змогла.

- Стежили за виступом гвинтівочниць на Олімпіаді?

- Стежила за виступами всіх наших спортсменів. Буквально з сьомої ранку, коли йшли перші прямі ефіри. І в Інтернеті стежила за виступами. Дуже переживала за них.

- Чим поясните невдалий виступ гвинтівочниць у Пекіні?

- (Після паузи) Я маю свою думку з цього приводу, але мені б не хотілося це обговорювати. Це Олімпійські ігри і там, навіть якщо будеш у найсильнішій формі, накласти свій відбиток можуть нерви, стрес, відповідальність. Я сама тричі виступала на Олімпійських іграх і знаю, що це таке і що може статися з людиною під час виступу. Тому ганити когось і казати, що хтось невдало виступив, - це неправильно. Олімпійські ігри - це зовсім інша, значно більша відповідальність, ніж чемпіонати світу, Європи, етапи Кубка світу... Щось погане сказати про спортсмена... Я ніколи цього не зроблю.

- Дарія Шаріпова і Наталія Кальниш казали, що перехвилювались. Тут би і знадобився ваш досвід...

- Знаєте, від кількості участей в Олімпійських іграх хвилювання не зменшується.

- Якби ви таки потрапили на Олімпіаду, як гадаєте, могли б там гідно виступити?

- (Після паузи) Навряд чи. Тому що я так і не вийшла на належний рівень.

- Два золота і срібло збірної з кульової стрільби - це, мабуть, більше, ніж можна було мріяти?

- Мріяли, напевно, взагалі про якесь призове місце. А два золота - це фантастика, не знаю, як сказати по-іншому.

- За кого з цих медалістів ви особливо раді?

- Найбільше рада за Артура Айвазяна. Може, тому, що він завоював першу медаль. Хоча рада і за Сашка Петріва, і за Юрія Сукорукова. Вони всі серйозні спортсмени. Юрія Сухорукова поважаю за те, що він великий трудоголік. Він таку працю вкладає! Напевно, через те, що працює так багато, як і я, "на знос". За Сашка рада, бо він наш, львівський. І він також величезну працю вкладав. Його тренування з п'ятої ранку і до ночі - це теж важливо. Напевно, хто був гідний перемоги, хто найбільше вкладав праці, нервів, той і завоював медаль.

- Коли востаннє брали участь у змаганнях?

- У середині вересня - на чемпіонаті світу серед військовослужбовців.

- Кар'єру продовжуватимете?

- Знаєте, наразі не вирішила, пливу за течією. Напевно, якби було на що змінити стрільбу, я б змінила. А так не бачу, чим могла б зайнятися. То чому б не постріляти? Але наразі великої зацікавленості стрільбою в мене немає. Мій чоловік казав, що як почну тренуватись, то захочу і далі продовжувати стріляти. Я почала тренуватись, але мені не дуже це сподобалось.

- Які наступні старти?

- Наприкінці жовтня ви­ступлю на чемпіонаті України з пневматичної зброї.

- Після нашої розмови рік тому які зміни відбулися у вашому житті?

- Напевно, зовсім нічого такого видатного не сталося.

- Завтра у вас ювілей. Як відзначите?

- Я їх взагалі не відзначаю з якогось часу (сміється - "Пош­та"). Я їх не люблю, ці дні народження. Хоча... Вдома просто посидимо втрьох, сім'єю. А ще з  найкращою подругою Лєною підемо в кафе. Вдвох посидимо годинку, побажаємо одна одній здоров'я, насамперед, і оце все. Так відзначаю. Це вже років вісім так - скромно, тихенько.

- Що собі побажаєте?

- Важко сказати. З якогось часу починаєш розуміти, що в цьому житті найкращі побажання - здоров'я для себе, рідних, близьких, друзів. Це найголовніше. А решта все... Результати в спорті, везіння - це все можна пережити. З роками переоцінюється сенс життя. І по-іншому ставишся до якихось фінансових проблем, меркантильних питань. Вони не відіграють уже такої ролі. Розумієш, що найголовніше в цьому житті - твої батьки, діти, рідні і знайомі.

Розмовляв Василь Танкевич