Артур Айвазян, олімпійський чемпіон з кульової стрільби, про Пекін, алкоголь, полювання та дайвінг

35-річний Артур Айвазян переміг на Олімпійських іграх у Пекіні у стрільбі на 50 метрів з малокаліберної гвинтівки в положенні лежачи. Уродженець Єревана, а нині мешканець Сімферополя приніс Україні другу золоту медаль у Пекіні.

- Артуре, після Олім­пійських ігор у Пекіні ви дали безліч інтерв'ю. Можете ексклюзивно для "Пошти" розповісти якусь історію з Олімпіади, яку ще не розповідали іншим ЗМІ?

- (Після паузи) Коли нас зустрічали на Іграх, це були "зелені" коридори, море радості, квіти. Під час Олімпіади все було так красиво, гостинно. А коли від'їжджали з Пекіна, нас кинули напризволяще. Привезли в аеропорт, залишили там і все. Ми були, як відпрацьований матеріал - почалися черги, перевірки. Згадую такий негативний момент.

- Результат у кваліфікації - 599 очок - став для вас сюрпризом чи ви розраховували приблизно на такий?

- По-перше, скажу, що це не олімпійський рекорд, як багато хто написав. Олімпійський рекорд, як і рекорд світу, - 600 очок. Я не знаю, звідки це пішло. Припускаю, що після мого першого інтерв'ю, яке я давав ще в Пекіні. Тоді я говорив не про олімпійський, а про свій особистий рекорд - 599 очок. І от через 14 років у Пе­кіні повторив свій особистий рекорд. По-друге, в момент стрільби не розраховував ні на що. Хотів добре виступити. В кульовій стрільбі дуже складно розраховувати на якийсь результат. Тим паче, що стрільба лежачи - це стрільба без права на помилку. Це я, звісно, дуже добре розумів. Якби я попав ще раз у дев'ятку, а потім, не дай Боже, ще раз, то мав би 597 очок. Це теж дуже високий результат, але він був би не медальним. Той же Еммонс чи Потент також добре відстріляли. В момент стрільби я розумів, що не можу допускати ще одне попадання у дев'ятку.

- У фіналі американцеві Метью Еммонсу вдалося на половину скоротити відставання...

- Так, він скоротив розрив з двох очок до одного. Я розумів також, що в фіналі зібралися стрільці, які дуже добре стріляють саме у фінальних змаганнях. Я так побудував фінальну стрільбу, щоб не намагатися "витиснути" із себе максимум, ризикуючи зірватись. Тобто потрапивши у дев'ятку, міг втратити медаль. Тому я поставив перед собою завдання - досягнути середнього результату, але надійного. Так і сталося. Він дозволив мені взяти "золото".

- Коли на вашу честь звучав Гімн України, що відчували?

- Я згадував останні чотири роки підготовки. Особливо останній рік. Згадував усіх людей, які були поруч, допомагали, створювали умови.

- Під час змагань з художньої гімнастики, коли засуджували Анну Безсонову, жартували, що для об'єктивного суддівства треба оголосити, що в залі присутні українські стрільці-чемпіони.

- Ну, я підтримую. При цьому потрібно, щоб стрільці більш-менш розумілися на гімнастиці, щоб знали, чи справедливо судді ставлять оцінки. Тоді, на мою думку, цей вид спорту буде значно об'єктивнішим.

- Знаю, в психологічній підготовці до Олімпійських ігор ви застосовували медитацію і аутотренінг. А таку психотехніку, як холотропне дихання (глибоке циклічне дихання без пауз, яке проводять за спеціальними правилами - "Пошта"), пробували?

- Так. Причому пробував з великим спеціалістом Ларисою Поповою з Києва. Вона приїжджала до нас на збір років п'ять тому. Дуже добре пам'ятаю ті сеанси холотропного дихання. Особисто мені дуже сподобалось. Скажу ще, що зі всієї групи вона мене виділила і сказала, що у мене всі процеси проходили на високій ноті.

- А безпосередньо під час підготовки до Олімпіади використовували цю техніку?

- Ні, ця техніка дуже складна тим, що потрібна людина, яка б слідкувала за процесом. Тому що це дуже потужна техніка і не бажано любителю виконувати її самостійно, без нагляду спеціаліста. В мене в основному були прості медитації, за допомогою яких я швидко опам'ятовувався і скеровував думки в потрібне русло.

- У вашій кар'єрі були сотні змагань найвищого рівня. Пригадайте, коли боротьба була найдраматичнішою?

- Мабуть, на чемпіонаті Європи 2003 року в Плзені (Чехія), на якому я став другим після росіянина Артема Хаджибекова в стрільбі лежачи. Я програв йому всього 0,5 очка. Всі стріляли прекрасно і кожен міг би похвалитися тим, що дуже добре відстріляв, але - золота медаль дісталась росіянину, срібна - мені, третім був дуже сильний стрілець саме в цій вправі з Ізраїлю - Гай Старік.

- До речі, про олімпійського чемпіона-96 Хаджибекова. Якось він сказав, що безпосередньо перед виходом на вогневий рубіж навіть після найменшої пляшечки пива потрапити у ціль неможливо...

- Хаджибеков - мій великий і хороший друг. Від нього можна багато чого навчитися. А ще він - неординарна особистість. Він може викурити перед фіналом сигарету і піти стріляти. І при цьому виграти, хоча мільйони людей вважають, що це нереально. Стрільба - це та діяльність людського організму, в якій психологічний стан визначає основу результату. Усе залежить від того, як ти вмієш налаштуватись, абстрагуватись у потрібний час, у потрібний момент.

Алкоголь зараз заборонили. У Радянському Союзі дуже багато стрільців вживали коньяк. Коньяк - як чистий допінг, який розширює вени, заспокоює серцебиття. А це вже дуже великий плюс у стрільбі. Але це давно заборонили.

- Ви завоювали близько 25-ти золотих медалей чемпіонатів України...

- Чесно - не рахував. З 1990 року, відколи живу в Україні, не було такого року, щоб у мене не було золотої медалі. А інколи по дві-три в рік в різних вправах.

- Розкажіть про те, як потрапили в Україну, а саме у Львів?

- Після закінчення у Єревані звичайної середньої школи мені запропонували без іспитів поступити у Львівський державний інститут фізичної культури. Погодився. Тоді я вже був майстром спорту міжнародного класу. У Львові з 1990 до 1997 року тренувався під керівництвом Леоніда Куликова. Він мені дуже багато допомагав. І в професійній діяльності, але найбільше - морально підтримував. 90-ті роки були, мабуть, найсклад­ніші для незалежної України. Україна мала великі труднощі і це відобразилось на спорті також. Були моменти, коли я думав, що, те, що роблю в спорті, крім мене, взагалі нікому не потрібно - ні державі, ні збірній... Леонід Якович - єдина людина, яка відновлювала мене психологічно. Він впливав, пояснював, що все-таки це потрібно робити. Були думки все кинути і повернутися у Вірменію. Але завдяки цій людині я залишився в Україні. За це я йому дуже вдячний. Він ставився до мене, як до сина. І це давало мені сили рухатися далі в спорті.

- Чи не відчуваєте, що у стрільбі для вас немає таємниць, все, що можна, знаєте і вмієте?

- Я завжди з цього приводу звертаюся до класика, який сказав: чим більше я знаю, тим більше розумію, що нічого не знаю. Відчуття бувають, але завжди бувають моменти, коли ти розумієш, що ти ще далеко не все знаєш.

- Зізнайтеся, важко стільки років дотримуватися режиму, завжди обмежувати себе в чомусь?

- Режиму дотримуватись неважко. Інша справа - вміти розподіляти свої сили. Коли ти молодий, енергія пре. Тоді треба тренуватись по 6-8 годин. В цьому сенсі повинен бути досвідчений тренер, який знає і фізіологію, і анатомію, і психологію. А коли людина вже у віці, беззмістовно тренуватися 8 годин у день. Треба раціональніше підходити до того, що ти вже маєш. До тої бази - не розтратити її, не підірвати. Тому проблеми з суглобами в кульовій стрільбі дуже часте явище. І не хотілося б через таку дрібницю не взяти участь в Олімпійських іграх чи чемпіонаті світу. В усіх напря­мках потрібні якісь тонкі налаштування. Людина - такий же механізм. Всі ці механізми мають бути тонко налаштовані й працювати  максимально сьогодні.

- Артуре, а в міських тирах доводилося стріляти?

- Тільки в дитинстві. Міські тири - це чиста "развлекаловка" для звичайного народу. Там нічого не залежить від стріль­ця. Там зброя стріляє... Якщо на спір - прийти зі своєю зброєю, тоді буде зовсім інша розмова (сміється).

- Полювання любите?

- Так. Але більше люблю ходити зі зброєю, просто гуляти по лісу. Є відчуття мисливця, адреналін мисливця. Але, якщо чесно, жаль вбивати звірів.

- А якщо кабан вибіжить на вас...

- Я ходжу і молюсь, щоб на мене не вибіг кабан. (Попадає, попадає, не дає шансу кабанові, - чути голос тренера Богдана Климента - "Пошта").

- Суворов казав: "Куля - дура, штик - молодець!"...

- ...а граната - це повний ... (сміється).

- Коли захопились дайвінгом (підводне плавання - "Пошта")?

- В грудні 1997 року чи січні 1998-го. Температура води була 7 градусів. Мої друзі посвячували мене в аквалангісти, одягнули на мене гідрокостюм, пояснили, як дихати, які кнопочки натискати. Розвернули мене спиною, ногою дали під зад і я поплив. Вони пливли поруч, оберігали, адже в аквалан­гістів заборонено самому плавати. Такий був мій перший досвід.

- Небезпечні ситуації бували?

-  Так, звісно. Екстремальні ситуації в подібних справах завжди бувають. То повітря можна неправильно закрутити, то так захопишся підводним плаванням, що в останній момент помітиш, що повітря на нулі, а тобі ще спливати. Ну, до цих пір, на щастя, все закінчувалось нормально.

- А хижі риби не допікають?

- Ні, Чорне море - це найбезпечніше море. Тому не страшно. Щоправда, моторошно буває, коли інколи ми йдемо на нічні занурення. З ліхтариком в тій темноті направду моторошно.

Артур Айвазян (справа) зі своїм тренером і менеджером Богданом Клименком