Нині, 13 серпня,  День народження Ігоря Кульчицького – популярного львівського футболіста, півзахисника і капітана “Карпат”, які здобули Кубок СРСР 1969 року. Йому виповнилося 70 років, із чим його щиро вітаємо! Ігор Кульчицький у складі збірної СРСР провів дві зустрічі, також входив до “33” кращих футболістів України та СРСР.
Дитинство переважної більшості львівських хлопчиків у непрості післявоєнні роки минало в рух­ливих забавах на свіжому повітрі. За м’ячем ганяли будь-де, навіть на вулицях, бо машин тоді було мало. Часом копали, що траплялося під ноги – порожню консервну банку, старий, викинутий на сміття черевик чи пусту коробку з-під взуття. Спробувавши свої сили в таких матчах, найбільш сміливі  йшли записуватися до спортивних секцій.
Отак і Ігор Кульчицький, маючи десять років, прийшов записуватися в ДЮСШ №3, до відомого у Львові футбольного фахівця Євстахія Шпаргали. Але тренер відбирав лише фізично сильних підлітків, до яких Ігор не належав, і порадив йому багато їсти, пити молоко, вирости і тоді прийти. Та Ігор, який у вуличних поєдинках був одним із кращих і легко “ківав” (фінтив, “возив носом по асфальту”) суперників, подався до ДЮСШ №2, де його прийняв тренер Степан Нирко. Через кілька місяців команди обох дитячо-юнацьких спортивних шкіл зустрілися на майданчику і малий Кульчицький забив здоровилам Шпаргали два голи. Згодом Євстахій Дмитрович щиро зізнався, що помилився, не взявши Ігоря до своєї команди, на що той чемно відповів, що дотримується його поради і п’є молоко та сметану.
Отак народився Ігор Ку­льчицький як футболіст і капітан, бо не було іншого гравця, який міг би так “завести” партнерів, кинутися відважно в саму гущавину боротьби, гонити по полю всі дев’яносто хвилин. Далеко не кожному футболістові щастить мати відзнаку куди більшу і дорожчу, ніж медалі і звання, – істинну прихильність і любов уболівальників. Далеко не кожен іменитий чемпіон отримував від трибун прізвисько, в якому було все – і задерикуватість із хлопчачих вуличних баталій, і ознака того, що тебе прийняли, люблять і вважають своїм.  Коли диктор на стадіоні оголошував перед матчем його прізвище, трибуни вибухали оваціями, ревіли у відповідь на кожен вдалий фінт чи пас гравця, а потім і капітана “Карпат”. “Куля! – неслося звідусіль. – Давай!” І Кульчицький “давав”.
Свою найбільшу славу та знаменитість він здобув у “Карпатах”, де провів десять  успішних сезонів. Але розпочинав футбольну кар’єру в команді дрогобицького “Нафтовика”, куди його, 18-річного студента інституту фізкультури, запросив шалений прихильник футболу, головний інженер нафтопереробного заводу А. Шарф. Через два роки виступів за команду класу “Б” отримав запрошення в дубль київського “Динамо”, на позицію лівого нападника. Провів сезон у дублюючому складі, з яким здобув малі золоті медалі, навіть спробував сили за основну команду в кубковій зустрічі, яка відбулася в Ленінграді проти “Адміралтейця”, замінивши самого Валерія Лобановського.
Після завершення тріумфального чемпіонату (“Динамо” тоді вперше стало чемпіоном, перервавши гегемонію московських клубів), футболісти поїхали відпочивати в Сочі, а Кульчицький повернувся до Львова завершувати навчання в інституті. Вдома й отримав запрошення до команди “Сільмаш”, де зібралися кращі львівські гравці. “Сільмаш”, який очолювали Василь Соломонко та Юрій Зубач, став чемпіоном області 1962 р., переміг у стикових матчах дрогобицький “Нафтовик”, а в січні 1963 р., під час чергової реформи радянського футболу, Львів отримав місце у другій групі класу “А”. Отой “Сільмаш”і став базою для створення команди “Карпати”. Спочатку карпатівці виступали на полі стадіону СКА, а в серпні переселилися на свій новозбудований красень стадіон, що отримав назву “Дружба” (тепер – це стадіон “Україна”).
У 1968 р. головним тренером “Карпат” став Ернест Юст, а начальником команди – Карло Мікльош. Саме під їхньою орудою команда здобула най­вищі досягнен­ня – Кубок СРСР 1969 р., а
наступного року увійшла до вищої ліги. Ігор Кульчицький тоді був капітаном і перший тримав над головою кришталевий Кубок. Варто відзначити, що Кульчицький задовго до універсалів 70-х років у київському “Динамо” та збірній Голландії освоїв навики гри на різних позиціях і вдало їх виконував. Він розпочинав як нападник у “Нафтовику” та “Динамо”. У “Карпатах” змушений був пограти на позиції лівого захисника (на цій позиції увійшов до “33” кращих оборонців України), але найбільшу славу здобув як півзахисник – лівий фланг “Карпат” у виконанні Данильчука, Кульчицького та Лихачова вважали найсильнішою ланкою команди.
На початку 1971 р. Кульчицького запросили до збірної країни і повезли на два товариські матчі до Мексики. Він зіграв обидва поєдинки (17 лютого у Гвадалахарі та через два дні – в Мехіко), які закінчилися нічиєю – 0:0. Можливо, якби “Карпати” раніше увійшли до еліти, його гру помітили би швидше і у збірній Ігор дебютував би не у 30-річному віці.
У дебютному сезоні 1971 р. у вищій лізі “Карпати” показали зрілу гру, обіграли на своєму полі київське “Динамо” – 3:1 і, за підсумками року, посіли високе, як для новачка, десяте місце. Кульчицький став кращим бомбардиром команди – 7 голів. Цікаво, що це були м’ячі, забиті з 11-метрової позначки. А більшість пенальті “заробив” Ігор, який нестримно вів партнерів у атаку, проривався по своєму лівому краю і, зачеплений ногою захисника, падав на карному майданчику суперників – пенальті!
Минула пора активного футбольного життя гравця команди майстрів, почалися будні футбольного функціонера, тренера, керівника. Кульчицький до своїх двох дипломів про вищу освіту (інституту фізкультури та факультету журналістики) додав диплом Вищої школи тренерів. Багато років бігав із партнерами за команду ветеранів, яку дуже любили приймати у малих і більших містах краю – приїжджали легенди львівського футболу!