Оксана Кристиняк, член президії Львівської міської організації політичної партії “Наша Україна”, про проблеми гірського району,  шляхи їх  подолання безпосередньо на місцях і що слід зробити для того, аби більше лісу залишалося на переробку місцевим господарствам

Без цієї енергійної жінки не обійшлася жодна публічна акція 2004 – 2005 років. Та й узагалі Оксана Кристиняк мала дотичність до усього, що робили її львівські однопартійці-“нашоукраїнці”, перебуваючи в опозиції, а відтак і у владі. Однак впливати на події, які відбувалися у місті, області та Україні, не мала змоги. Залишалось лише внутрішньо переживати ту несправедливість, яка часто відбувалася в українському політикумі, свідками якої були усі ми. Тепер Оксана Кристиняк вирішила діяти рішучіше, безпосередньо впливати на процеси, що відбуваються в області, країні – вона йде в депутати обласної ради від Сколівщини.

  – Пані Оксано, Ви протягом  кількох років активно працювали у партійній сфері, що спонукало Вас до цього і які плани маєте тепер, напередодні місцевих виборів?

– Річ у тім, що у політику я прийшла з помаранчевого Майдану, як і багато свідомих українців, що вболівали за долю своєї держави. До цього часу не була у жодній партії і, якщо чесно, для  моєї родини це ніколи не було самоціллю, а навпаки. Під час подій 2004 року чітко усвідомила і зрозуміла, що хочу взяти на себе відповідальність за зміни у своїй країні, за долю своїх дітей і за майбутнє України. Сьогодні після того розчарування, яке усі ми відчули, аналізуючи події п’яти років, я вважаю своїм обов’язком добитися реалізації тих мрій, якими українці жили, починаючи з 2004 року. Це мій обов’язок, який хочу сповнити насамперед перед тими членами родини – дідами-прадідами, які не лише працею, а й здоров’ям та життям  ризикували за Україну. Тому, готуючись до місцевих виборів, вирішила взяти в них участь, щоб зробити все, що в моїх силах, аби наші люди могли жити краще. Адже на місцях і надалі залишилися корупція, розкрадання земель, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

І, природно, постало запитання: то що, увесь цей здвиг народу пішов намарно? Я переконана, що ні. Як і тоді, сьогодні влада не чує волань свого народу про допомогу. Тому слід починати все спочатку, з кожного села, району, міста. Починати не тільки спротив фактично чужим для українців ідеям, але й починати демонструвати свою самодостатність, уміння господарювати на своїй землі. Сьогодні ми можемо досягнути цього лише власним свідомим волевиявленням 31 жовтня.

– Це зрозуміло. Але Ви могли б кандидувати у місті, тобто в умовах, більш звичних для Вас, там, де є певне коло знайомих, друзів. Чому Сколівщина?

–    Якщо ви вважаєте, що я – корінна львів’янка, як кажуть, із діда-прадіда, то помиляєтеся. Насправді я з цих країв, там народилася, тато працював лісничим, і любов до лісу, до наших гір, до горян глибоко вкорінилася у душі. Тим паче, щороку взимку відпочиваємо родиною тут, у Славському, а влітку шукаємо затишні галявини та грибні місця. А пам’ять, знаєте, дуже вибіркова, вона фіксує важливе, відкидаючи дріб’язок. Так от, відвідуючи цей край тепер, бачу, скільки тут втрачено, над чим треба постійно працювати. Боляче дивитися, як Сколівщина безсистемно перетворюється у  “стандартний” курорт, без української душі, усуціль у “вагонці”, пластику, хаосній забудові, смітті тощо. Ця перлина Бойківщини повинна стати розвинутим туристичним центром із збереженим етнічним колоритом, розвинутою інфраструктурою, налагодженим побутом, рівними дорогами.

– Над вирішенням яких питань будете працювати, якщо Вас оберуть депутатом Львівської обласної ради?

– Проблем є дуже багато, і розумію, що в процесі їх вирішення щоразу з’являтимуться нові. Наболіле питання району – стан доріг. Недостатнє фінансування дозволяє проводити ремонт лише аварійно-небезпечних ділянок, а хто проїхався селами району, той знає, що всі дороги там в жахливому стані! Грошей вистачає хіба на латання дірок, а не на повноцінний ремонт. До деяких віддалених населених пунктів важко добратися влітку, а взимку виникають великі проблеми з терміновим доїздом машин швидкої допомоги чи іншими потребами.

Вважаю, що потребує реконструкції система водопостачання та каналізування міста Сколього, смт Славського – столиці гірськолижного спорту Львівщини, й, зокрема, мусимо вирішити питання водопостачання і каналізування  державних установ, навчальних закладів району. Необхідно перевірити, як працюють очисні споруди, куди відводяться каналізаційні стоки і чи це не є причиною підвищеного рівня захворюваності населення, який зафіксовано на територіях, що межують з руслами річок?

Не менш гострими в районі є проблеми добудови та модернізації шкіл, капітальний ремонт лікарні та поліклініки у Славському,  лікарської амбулаторії у селі Орява. Зважаючи на багато травматичних випадків, які трапляються із лижниками на схилах гір під час відпочинку, терміново треба будувати сучасний медичний центр на території району.

Переконана, коли в районі на належному рівні буде організовано забезпечення лікарні, травмпункту, ФАПів, то молоді спеціалісти самі приїдуть працювати до нас. Поки що ця проблема існує.

Є ще один момент, про який важко говорити, але треба. Сколівщина, як, зрештою, й інші західні райони України, поступово вилюднює. Здавалося б, чому люди у пошуках шматка хліба їдуть у світи, залишаючи рідну землю, яка у перспективі могла б годувати і їх, і їхніх дітей-внуків, і тих, хто сюди приїжджатиме на відпочинок? Потрібно активно залучити владу  до вирішення цих питань. А бід та нестатків на Сколівщині вистачає, це я побачила та відчула, працюючи  п’ять років помічником депутата Львівської обласної ради, який відповідав за цей район. Спілкуючись з мешканцями, вивчаючи рівень їх життя, на жаль, доводиться констатувати, що переважна більшість потребує матеріальної допомоги, яку надавали з депутатського фонду. А що таке заробітчанство, соціальне сирітство я знаю не з чужих уст, оскільки працюю у благодійному фонді “Салюс”, серед завдань якого є, зокрема, й опіка над тими, хто повертається з італій-португалій духовно та фізично знищеними.

– Пані Оксано, про те, що Ви кажете зараз, говорять на дуже високих рівнях і не перший рік. Що може зробити обласний депутат, яким Ви плануєте бути?

– Ви мене запитуєте словами багатьох українців, які звикли надіятися на Київ. Зрозумійте, жодна столична влада не буде опікуватися провінцією, хай навіть це “золота провінція” у сенсі природних ресурсів чи курортних можливостей. Якщо ми на місці не полагодимо свої проблеми, доки не заявимо про те, чим володіємо насправді і як уміємо цим користуватися, жоден столичний чиновник і пальцем не поворухне, аби щось нам допомогти.

Але що ми маємо вже? По-перше, маємо статус гірського району, з усіма перевагами, преференціями, пільгами. Але чи ефективно ми послуговуємося цим статусом. Ні! Хіба тільки багатії, які повибудовували свої бази на схилах Карпат, добре знають, як використовувати цей інструмент.

По-друге, маємо фантастичну ідею нинішньої влади – майбутню Олімпіаду. З неї усі кплять, сміються, але я переконана, що нею слід скористатися на користь Сколівщини. Бо, у принципі, знаємо, що ті, хто зараз керує країною, підуть на будь-які витрати та інвестиції, аби тільки знати, що у майбутньому зможуть мати з цього зиск. Така у них вже натура. То чому б не використати добру нагоду тут, на місці? Чому б не поборотися за проект, який може дати району й гроші, й поштовх до розвитку курортної індустрії, зрештою, багато робочих місць? Спершу для цього треба врегулювати майнові і земельні проблеми гірськолижних комплексів “Динамо” та “Тисовець”, розробити бізнес-плани. Бо виходить так, що влада роками намагається зробити на Львівщині другий “Буковель”, але далі розмов справа не просувається.

Ще один момент: місцеве підприємництво. Скільки можна говорити про безлад у лісовому господарстві і нічого з цим не робити? Адже не секрет, що чимало горян заробляють на лісі, налагодивши нелегальні пилорами, столярні цехи і таке інше. Живуть, мов на пороховій бочці, бо щогодини очікують візиту інспекторів. А в яких санітарних умовах вони працюють? Влада прекрасно знає, що треба спростити процедуру для легальної діяльності малих пилорам. Але чому їм не створити добрі умови для легалізації, встановивши помірковану плату за ліцензію для кустарного виробництва деревини чи предметів з неї? Це нелегко, бо матимемо спротив тих, хто ті ліцензії видає (мабуть, не за “дякую”) і хто хотів би монопольно розпоряджатися добром, яке є надбанням усіх. Є ще питання небезпечної роботи під час заготівлі лісу на лісосіках.  У випадку травматичних випадків ні потерпілий, ні його сім’я не отримують жодної компенсації, адже не було легального працевлаштування і ніхто за це не відповідає. Потрібно переглянути пріоритети лісового господарства і дбати за те, щоб не лише експортувати деревину, а більше сировини залишати на переробку місцевим господарствам, добиватись легалізації галузі. Тоді й буде робота, будуть заробітки.

Окрема тема – зелений туризм. Зрозуміло, що він сяк-так розвивається на Сколівщині, оскільки люди ж мусять виживати. Але погляньте, чи довго функціонуватимуть дрібні “оселі” за такого засилля пансіонатів і баз? Та ні, хай ще п’ять-сім років. Конкуренція їх викине на узбіччя, зробить банкрутами. А “чудові дороги” відкинуть бажання приїжджати навіть найвідданіших туристів. Тому, я вважаю, варто на обласному рівні поміркувати над тим, щоб ці оселі поступово стали базами відпочинку для підприємств обласного центру, тобто мали стабільних та надійних партнерів.

– Словом, є плани і є шляхи, як їх утілити…

– А втілювати доведеться нам. Але для початку мусимо чітко усвідомити: ніхто сторонній  нам не допоможе. Все – у наших руках. І хай нині влада не є прихильною до наших з вами ідеалів та сподівань, вона має одну неодмінну рису всіх режимів – вона минуща. Так все не буде. Але ми, люди, будемо завжди. Про це слід пам’ятати передусім.

Павло Ярошенко