Літній релакс опанував країною, яка, по-перше, знемагає від неймовірної спеки, шукаючи порятунку на березі моря, басейну, озера чи, у крайньому разі, біля ночов з колодязною водою, завбачливо виставленою на сонце. По-друге, губиться серед здогадок, на що очікувати восени, взимку, під час опалювального сезону, коли, судячи з усього, житлово-комунальники жируватимуть на останніх заощадженнях українців. По-третє, бентежиться бездіяльністю влади, яка, у принципі, нібито й всюдисуща, але, якби взятися за справу серйозно, то, мабуть, її не знайдеш зі свічкою серед погожого літнього дня...

Як на мене, передбачення певних експертів, необділених ні досвідом, ні інтуїцією, збуваються навіть раніше, ніж на це можна було сподіватися. Вже тоді, коли В.Ф.Я. щойно освоював президентські апартаменти на Банковій, дехто із невхожих до його найближчого оточення скептиків переконував: для Януковича влада – найвища цінність, але він трактує її як можливість комфортного гаяння часу, без особливого напруження ні для мізків, ні для рук. Стиль його керівництва буде простим, як двері: спочатку він вишикує під себе усю владну вертикаль, розставить фігури на шаховій дошці, а відтак порине в укоханий ним світ Межигір’я, Сухолуччя, Криму. “Забити на країну, думати лише про себе, коханого”, – ось мотивація титанічних зусиль і колосального викиду енергії десяти років борсання В.Ф. на шляху до олімпу.

Так і трапилося. Я не казатиму тут про те, що вже набило оскомину – про панські жарти  під час відзначення 60-річчя Лідера, про волаючу нескромність, навіть цинізм, яким президентські лакеї й лакейчики присмачили цю подію (з особистого життя патрона). Мова навіть не про те, що ніхто не шепнув Януковичеві про нагальну потребу з’явитися у парламенті особисто, аби привітати і депутатів, і, зрештою, народ із ювілеєм прийняття Декларації про державний суверенітет України. Держави, уособленням якої хай на каденцію, хай умовно, але є він – Віктор Федорович Янукович. Натомість загалу запропонували відеоролик із записаним невідь коли текстом, проговореним Президентом без жодної емоції на його “змордованому трудами праведними” обличчі.

Цей симулякр і веселить, і, рівно ж, ображає. Ображає до глибини душі тих, хто піднявся у парламентській залі, аби заспівати Франкове “Не пора...”. Ображає тих, хто сидів у совєтських в’язницях за кожне слово цієї Декларації, ба навіть тих, хто мусив переступити через власні переконання, ризикувати 1990-го компартійною кар’єрою, але таки проголосувати за цей документ. Ображає, зрештою, мене особисто, позаяк можу собі лише фантазувати на предмет, де буде керівник держави, коли у нас, не дай Боже, трапиться щось на кшталт трагедії “Курска” у Росії? Пригадуєте, як тоді повів­ся Владімір Путін? І чи варто після цього давати публіці зайві приводи для суджень про копіювання Януковичем стилю В.В.П.? 

Мої передчуття – це зовсім не безпорадність обивателя і його сподівання на чудодійні властивості володаря. Це розуміння справжніх атрибутів  можновладності, більш суттєвих, аніж булава, посвідка чи брязкальце на грудях. Принаймні для мене незмірно важливішими є відчуття країни, її потреб і поривів, компетентність, адекватність реакцій, уміння організуватися самому і організувати спільноту для подолання НП, як, зрештою, і святкування добрих подій.

Але “технологічна” присутність лідера – це дещо інше, механістичне, позбавлене емоції і людського сприйняття. Вона, ця “віртуальність”, завзято застосовується зараз, коли, у принципі, кожного новопризначеного на високу чи нижчу посаду, чітко позиціонують як адепта владної партії, несамовито відданого Президентові. Утім, вже нині ретельно готується грунт для розширення меж цього віртуально-технологічного простору, для фактичного поглинання ним інших гілок влади. Юридичні маневри, прислужництво коаліціянтів, готовність зневажити законом і здоровим глуздом, аби тільки втілити стратегічний план Банкової, партійність мерів від Бібрки до Донецька, половинчата мажоритарка із обов’язковою прив’язкою кандидата до політичної структури містечкового рівня... Це все у висліді неодмінно ускладнюватиме технологічні механізми, натомість на перших порах здаватиметься досконалим інструментом у руках Вождя. Та тільки спочатку. Далі машина даватиме збої, бо окремі її агрегати потребуватимуть мастила або пального. А “що більше у тебе грошей, то більше знайомих, з якими тебе не пов’язує нічого, крім грошей”, – любив казати Теннесі Вільямс.

Відсутність оцього “нічого”, це насправді – відсутність відчуття країни під собою. Це показник того, що, за Жванецьким, звучить приблизно так: “І влада, і народ розійшлися – кожен своєю дорогою”.

Технологія добра тоді, коли її застосовують до тих, хто її сприймає. Ось і доведеться Януковичеві та його соратникам правити не країною, а віртуальними виконавцями – витвором їх фантазій про “сильну та залізну владу”.