Мирослав Сеник, голова Львівської обласної ради, про оптимізацію громад, повноцінність освіти, спізнення з автономією вишів і 2010-й надворі

Освітня і територіальна реформи, співпраця органів місцевого самоврядування з новою владою в галузі культури, перспективи розвитку гуманітарної сфери в області загалом, місцеві традиції і шанування героїв, уніфікація і унітарність нашої держави – ці та інші актуальні питання “Пошта” вирішила обговорити з головою Львівської обласної ради Мирославом Сеником.

– Суспільство неодно­значно відреагувало на ініціативи одіозного міністра освіти Дмитра Табачника стосовно освітньої реформи: йдеться про закриття малих шкіл, які нібито не відповідають вимогам сучасного освітнього процесу. Чи це справді так? Як Ви вважаєте: чи потрібно зараз проводити реформу в освітній галузі?

– Так, потрібно, але як­­що ми розпочнемо реформу в освіті без загаль­ної адміністративно-те­ри­­торіальної реформи – вона провалиться. Україна має недосконалий  адміністративно-територіальний устрій. У нас базовий рівень громади – дві-три тисячі населення. Львівщина має найбільше територіальних громад серед всіх областей України, тому що в нас найбільше сільського населення – 1 мільйон сто тисяч. Якщо взяти, для прикладу, громади у Франції, то там базовий рівень – 80-100 тисяч населення.  Громадою там зветься по суті район. Я не кажу, що ми готові до такого радикального кроку, але оптимізувати громади потрібно. Кожна громада має якісь дрібні кошти на комунальне господарство, але за них не купиш трактора, який би відгортав сніг. Якщо ж укрупнити громади, то й кошти на трактор знайдуться… Така розпорошеність громад призводить і до великої неефективності в освіті. У нас в області є 50 шкіл з чисельністю до десяти учнів. Не може бути мови про якісний навчальний процес, коли в одному класі є різновікові діти. В області є 80 шкіл із чисельністю до 50 учнів, й це також дуже мало для школи. Це два класи, а ми говоримо про повноцінну школу, а не про початкову. Планування бюджетних коштів іде на кожну територію відповідно до кількості учнів, і вартість навчання в малій  школі є більшою від вартості в оптимальній школі. У нас є школи, де витрачається 23 тисячі гривень на навчання одного учня, було й 25 тисяч. А якість? В середньому у країні витрачається п’ять з половиною тисяч на одного школяра.

Нині не треба ставити питання, що ми втрачаємо робочі місця, нам треба добре навчити дитину. Це є основне завдання освіти. В Україні така реформа давно назріла. Якщо поглянути на Росію, то там навантаження на одного працівника в школі – 19 учнів, в Україні – 8. Ми що – такі багаті?  У нас ще є резерв для того, щоб інвестувати в освіту. Ті кошти залишаться в освіті, бо бюджетне планування правильне – з розрахунку на одного учня.

Якби ми провели реформу і на території громади було три школи, одна з яких мала, то сільська рада тоді однозначно проголосує за її закриття, бо вона побачить, що ті кошти все одно залишаться на території громади. Вона спрямує їх у дві інші школи, але спочатку треба провести територіальну реформу – збільшити громади до 20-30 тисяч населення. Галичина дуже добре надається для цього,  бо в нас є багато малих містечок, які могли б стати центрами громад.

– Як Ви ставитеся до ав­тономії університетів і як розцінюєте інцидент, який стався в УКУ (ректора УКУ  представник від СБУ попереджав про те, щоб він повідомляв про “неблагонадійних” студентів, які братимуть участь у протестних акціях – “Пошта”).

– З автономією вишів ми спізнилися, а вона є вкрай потрібною, адже дозволяє їм бути вільними у їхній діяльності, дає можливість легше адаптуватися до Болонського процесу. Те, що сьогодні робиться з Болонським процесом в Україні, – це профанація. Автономія дає можливість вишам шукати своє місце в тому освітньому процесі і змушує виживати в конкурентних умовах... Академічне середовище специфічне, воно готове до автономії. Якщо ж не буде таких самоврядних площадок автономії на рівні академічних середовищ,  то говорити про громадянське суспільство назагал не вийде.

Що стосується  інциденту з ректором Українського католицького університету, то можу сказати, що ті, хто давав доручення це робити, і ті, хто виконував, забули, що ми  не живемо у 2004 році. На календарі уже 2010 рік. Вони просто не зрозуміли, що суспільство змінилося. Мене хвилює інше: якщо такі візити були до інших ректорів, то невже вони схилили голови? Якщо людина сама є рабом, вона не може виховати молоде покоління з почуттям людської гідності. В освіті це є недопустимо.

– Як Ви бачите розвиток культури в області в умовах нової влади? Чи можливі якісь ущемлення?

– Можна робити прогноз, що будуть ідеологічні зміни. Ми вже побачили це зі святкування 9 травня. Наголошувалося на тому, що це Велика вітчизняна війна, як символіка появилися георгіївські стрічки, а це не є символ перемоги у Другій світовій. Георгіївська стрічка – символ влади Російської імперії… Очевидно, що будуть спроби змін. Побачимо. Протидіяти цьому треба вже дуже швидко. Восени відбудуться вибори до органів місцевого самоврядування. Я вважаю, що небезпека зараз настільки велика, що усі демократичні сили, які  представлені у нашому регіоні, на вибори повинні йти разом. Інакше взаємне поборювання призведе до того, що Партія регіонів може сформувати дуже потужну владну команду в органах місцевого самоврядування. Тут  багато залежатиме і від мудрості політиків, і від мудрості суспільства. Й це – єдиний шлях протидії. Якщо не буде владного представництва – не буде нічого.

– Чи погоджуєтеся з твердженням Ганни Герман про те,  що кожен край має розвивати свою культуру, свої традиції, шанувати своїх героїв. Чи це не суперечитиме принципу унітарності нашої держави, українській ідеї, яка ще дотепер чітко не сформована?

– Українська ідея сформована давним-давно – Тарасом Шевченком. І суть її зводиться до того, що українці мають право на свою державу, і у своїй державі вони мають бути домінуючою нацією, яка представлена в органах влади, а сьогодні в нас так не є. Ми у своїй державі є далеко не домінуючою нацією. На жаль, титульна нація  перебуває на задвірках, тому й ніхто не хоче замислитися над тим, що таке українська держава.

Ми не будуємо Америки. Америка – це щось зовсім інше. Різні нації з’їхалися на окрему територію, де ще не було такого поняття, як держава, винищили місцеве населення і утворили такий конгломерат. Ми будуємо все-таки Українську державу, де домінуючою нацією є український народ…

З одного боку, ми повин­ні розуміти, що традиції є не те що в кожному регіоні, але й кожному селі, і їх треба шанувати. Це є та культура, яка виплекана тисячоліттями, а з другого боку, чи призведе це до втрати унітарності? Уніфікація і унітарність – це різні речі. У нас не повинно бути  уніфікації… Так, ми повинні шанувати своїх героїв, які боролися за Україну, сприяли становленню України, бо ми є  Українська держава. А якщо в іншому регіоні будуть шанувати героїв, які боролися проти того, щоб ця держава була – з різних каральних органів, комсомольців, які проводили масову колективізацію і були учасниками організації Голодомору, то так ми Української держави не побудуємо. Це не є герої, це вороги, які багато завинили перед українським народом і не заслуговують на те, щоби  їх шанувати.