Спроба кавалерійської атаки на всіх “фронтах”, яких в українському суспільстві окреслилося чимало, може завершитися неочікувано. Партія регіонів, яка кілька років поспіль намагалася зафіксувати для себе імідж сили “стабільності та порядку”, діставшись влади, поступово починає наступати на граблі, які боляче били по чолі її попередників. Можливо, нова команда й має стратегічний план, але ось у питаннях тактики навряд чи її потрактуєш ефективною. Контекст українського законодавчого поля такий, що куди не ступиш, там натрапиш на міну – і Конституція “заважає” танцюристам, і процедурні моменти.

Щодо Основного Закону, то тільки лінивий не говорив про необхідність його докорінної зміни. Ось тільки ті “ліниві” чомуть розпочинали схожі розмови не на початках своїх каденцій, а наприкінці, пнучись написати документ під свої потреби поза владою. Спіймавши облизня (бо ж передвиборна спільнота мало надається до розважливого думання), вони просто прирікали наступників у владних коридорах або на повну бездіяльність, або ж, як у випадку із Януковичем, на нехтування положеннями чинної Конституції і пояснення своїх кроків браком часу для реформ, фінансовою скрутою і взагалі – невмілістю попередників.

Коли 16 лютого Верховна Рада скасувала вибори до місцевих рад, заплановані нею ж на 30 травня, то мотивація для пересічного українця була банальною: відсутність державного бюджету, а значить – і коштів на проведення виборів. Звісно, Основний Закон тут важив найменше, принаймні для тих, хто відчайдушно тиснув на кнопки, голосуючи за таке. Для них важливішим був цейтнот, оскільки за лічені тижні до запланованого волевиявлення важко було, по-перше, зібрати кошти для кампанії, по-друге, зручно підрихтувати чинне законодавство, запропонувавши бодай часткове повернення до “мажоритарки”. А ще для переможців президентських перегонів вкрай важливо було вибудувати вертикаль влади, аби йти на місцеві елекції з адміністративним ресурсом за плечима.

Певна річ, антиконституційне рішення парламенту оскаржили, й не раз опозиціонери, громадські структури, навіть місцеві ради та мери-одчайдухи. Останні позірно виграли, здобувши нагоду покерувати “на халяву” зайвих кілька місяців. Але не надто втямливим був їхній статус: адже Конституція чітко зазначає, що повноваження депутатів, міських, селищних та сільських голів завершуються у визначений термін. Але хто б зважав на вимоги громадськості, коли країну фактично перевертають з ніг на голову...

Минулотижнева заява Віктора Януковича у Луганську, а відтак і в ефірі кількох телеканалів, про потребу проведення місцевих виборів уже цьогоріч восени, свідчить, що ПР вирішила принаймні найнагальніші питання підготовки до них. Риторика про дотримання Конституції та вимоги ПАРЄ тут ні при чім, позаяк такий “поспіх” теж матиме вислідом некоректне поводження з Основним Законом. Цікава деталь: коли Віктор Янукович на сесії Парламентської асамблеї говорив про перенесення локальних виборів на наступний рік, то ніхто навіть не спробував дискутувати з ним про демократію та правову дисципліну. Та зважмо, що правляча партія мусить вирішити кілька надважливих питань, і кожне із них укладене у певні процедури.

Насамперед йдеться про уніфікацію каденцій міських, селищних та сільських голів і відповідних рад. А це – зміни до Конституції, які, знано, ухвалюються двома сесіями парламенту, причому не менш ніж трьома сотнями голосів. Як би не пнулися автори затії осінніх виборів, вони банально не вкладаються у час. Цієї сесії, допустимо, вони проштовхнуть зміни до законодавства у першому читанні, але наступна сесія розпочинається щойно на початку вересня. Лише тоді, за логікою, можна визначитися із датою виборів, після чого стартує 90-денний марафон.

Я вже не кажу про запровадження змішаної системи обрання депутатів міських, районних та обласних рад (на найнижчому щаблі – взагалі повернення до “мажоритарки”).
Тим паче, що постає питання партнерів з коаліції, голоси яких надважливі для тих же конституційних змін. “Мажоритарка”, вочевидь, не надто зручна для комуністів, і про це відверто кажуть не тільки соратники Симоненка, але й у середовищі Партії регіонів. Судячи із заяв спікера Володимира Литвина, осінь також не підходить і Народній партії. Її лідер наполягає на тому, що локальні елекції мають відбутися 27 березня наступного року. Аргумент голови ВР для преси: згаданий нами часовий цейтнот для законотворців. Однак є підозра, що “литвинівцям” важливо, аби їхні нинішні місцеві депутати від НП, яких, до слова, чимало, ще трохи посиділи у своїх кріселках. Але назагал спостерігачі сходяться на тому, що ні комуністи, ні “народники” просто не готові до таких прискорених темпів реформування країни  і ризикують залишитися на узбіччі політичного процесу. 

Нагадаємо, що у парламенті досі лежить законопроект, зареєстрований Миколою Томенком, у якому теж прописано дату – 27 березня 2011 року. Наразі це є офіційною позицією політичної сили Юлії Тимошенко. Кілька днів тому Томенко підтвердив її, заявивши, що “за Конституцією, вибори треба було проводити навесні 2010 року, але оскільки це рішення було скасовано, далі шлях був таким – почати вносити зміни в Конституцію, для того, щоб вийти на можливу іншу конституційну версію”.

Ситуація – не з простих. Як вийде із неї владна команда – побачимо. Але, мабуть, мало сумнівів, що звичка грати не за правилами – з категорії стійких і невиправних...