“Якщо тобі плюють у спину – значить, ти попереду”

Конфуцій

Минулого тижня Україна так і не дочекалася рішення слідчого з особливо важливих справ про обрання запобіжного заходу для екс-прем’єрки, зате побачила, наскільки важливим є для нинішньої влади якомога швидше залагодити це питання. Демонстрація сили, а відтак,  надійніша, на думку стратегів із Банкової, легітимізація режиму, його спроможності творити в країні все, що заманеться, потрібні новій команді не тільки для внутрішнього вжитку, але й як аргумент надійності слова на переговорах із московськими очільниками. Мені видається, що це для Януковича і Ко навіть важливіше, аніж імідж в очах власного народу. Аякже, – “пацан сказал, пацан сдєлал”…

Мєдвєдєв поїхав, залишивши по собі купу підписаних паперів, проте досі ніхто, крім, звичайно, Всевишнього, не може гарантувати, що все зафіксоване в угодах, втілять. Адже лише недалекі, мабуть, творять собі ілюзію з того, що за Януковича направду голосувала “краща половина” країни. Радше, ядро його електорату становить, за висловом Валєрії Новодворской,  “неосвічена, тупа та вкрай ліво налаштована, тобто охоча до халяви більшість, не здатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло”, тобто охлос. Для цієї публіки єдиний спосіб легітимації – брутальна сила, а тому, у принципі, ми попервах бачили, як цей інструмент застосовувався у захопленні владних посад, провокуючи ледь не шалений екстаз “блакитних” мітингувальників.

Але проблема Януковича – у тому, що наразі існує ще друга половина країни: хай пригнічена та розчарована, однак така, що вже розпізнала не тільки солодкий смак свободи, а й зуміла освоїти перші навики користування нею. Ба більше, ця половина не є замкненою кастою, ізольованою від зовнішнього світу, її успіх, навпаки, збудований на відкритості до досвіду закордонних колег, а також на переконанні в ефективності демократії.

Цей електорат наразі збирає сили та інтелект і, щонайшвидше, на місцевих виборах, спробує випрямити крен у бік обраного ним цивілізаційного курсу.

Ось чому для владної команди важливими є не тільки порахунки із найбільш непокірними опонентами, а й характер цих “порахунків”. Першим сигналом того, що влада використає демагогію та “гру в бісер”, став “правничий винахід” чинного міністра внутрішніх справ Могильова, що, мовляв, судимості Януковича були… “політичними репресіями”, а В’ячеслав Чорновіл відбував покарання у совєтських таборах за “кримінальною статтею”. Маразм міцніє – cкаже пересічний читач, але найгірше, що Могильов має рацію: “зеківського генерала” таки посадовили за надуманою кримінальною статтею, щоб довести світові відсутність “політичних репресій в СРСР”.

Месидж Могильова розвинув віце-прем’єр із гуманітарних питань Семиноженко, який у Биківні, на могилах десятків тисяч розстріляних сталінськими опричниками, заявив, що “потрібно зараз усе зробити, щоб політичні репресії залишалися тільки в історії”.

Тобто маємо попередню позицію влади: у справах, порушених проти Тимошенко, а ще – проти учасників яєчно-димового інциденту в залі парламенту, відсутні будь-які політичні мотиви, лише кримінал і квит… У принципі, так воно могло б і бути, якби нинішня команда свого часу, під час попередньої діяльності у владі, була бездоганною, якби її дії в ролі опозиції також вирізнялися зразковим конструктивом і, найголовніше, якби її перші рішення зразка 2010-го були еталоном правничої дисципліни. Тоді спільнота мала б підстави вірити, що законники не є фарисеями, а, отже, діють щодо “злочинця і розтратника” Тимошенко, “хуліганів та розбишак” Парубія і Гримчака справедливо і невідворотно. Але у контексті правового “бєзпрєдєла” ці справи виглядають фарсовими і, радше, провокують на пораду із східної мудрості “Не варто розігрувати спектакль зі зміями у помешканні, повному змій”.

Думаю, що справжнім завданням переможців у їхніх доволі нелогічних стосунках із опозицією є компрометація останньої, особливо тих діячів незгідних, які, у принципі, спроможні отямитися від удару поразки і для яких до того ж закриті шляхи конформізму з реаліями. Піраміда подій має бути перевернута догори дриґом: якщо раніше Януковичеві “шили” робу зека, аби завадити йому балотуватися у Президенти, то зараз це робитимуть із Тимошенко та найрадикальнішими представниками інакодумства. Причому на цілком “законних” підставах, не важливо, що й у випадку із Януковичем такі підстави теж проглядалися.

Проблема тих, хто нині вирішив знову зманіпулювати думкою виборця, полягає у незнанні Конфуція, фразу якого ми обрали за епіграф для цих нотаток. Гадаю, всім зрозуміло, кому нині намагаються плюнути у спину?