Що ж таке вибори по-українськи? За всіма офіційними канонами - це вільне, демократичне волевиявлення народу, реалізація права обирати та бути обраним. Насправді ж вибори - це не просто шоу, це дефакто спектакль за всіма законами драматургії: зав'язка, основна дія, розв'язка. І так є не лише в Україні. Практика перетворення волевиявлення на виставу, в якій виборці є не більш ніж глядачами, прийшла до нас з Америки. Там уже понад півстоліття успішно використовують цю технологію. Не є винятком і пострадянські країни.
Що ж таке вибори по-українськи? За всіма офіційними канонами - це вільне, демократичне волевиявлення народу, реалізація права обирати та бути обраним. Насправді ж вибори - це не просто шоу, це дефакто спектакль за всіма законами драматургії: зав'язка, основна дія, розв'язка. І так є не лише в Україні. Практика перетворення волевиявлення на виставу, в якій виборці є не більш ніж глядачами, прийшла до нас з Америки. Там уже понад півстоліття успішно використовують цю технологію. Не є винятком і пострадянські країни.
На ділі ж перемагають не ідеї чи цінності і навіть не гроші, як це прийнято вважати. Перемагають ті, хто вміло застосовує не професійні знання економіки і права (так необхідні для державотворення), а саме акторську майстерність. І тоді коли глядач, він же виборець, всупереч логіці та Станіславському, вирішує: "Вірю!", й настає момент електорального вибору.
Більше того, імідж політика - це ніщо інше, як роль, яку він грає перед телекамерами, на мітингах, перед опонентами та однопартійцями. Адже відомо: голосують за образ. Саме тому фахівці з маніпуляції масовою свідомістю, політтехнологи та іміджмейкери вперто повторюють один за одним: "Важливим є не те, що говорить політик, а як і де".
Перетворення політики з мистецтва можливого на мистецтво акторської майстерності з'явилося завдяки телебаченню. Саме цей засіб масової інформації нині формує смаки аудиторії, повідомляє останні новини, є невід'ємною частиною життя майже кожного.
Головне завдання актора - максимально продемонструвати щирість. Це можливо саме завдяки телебаченню. Адже воно мало передає зміст, воно здебільшого формує цілісний образ. Відтак з допомогою телебачення політикам легко говорити з електоратом, якого мало цікавлять шляхи досягнення мети, а лише конкретна мета: "бандити сидітимуть в тюрмах", "проблему буде вирішено" тощо.
Важливим для політика, як і актора, є почуття гумору, вміння "розрядити" ситуацію.
Телебачення допомагає політикам ще в одному: створенні довкола них декорацій. Сцена - це не лише актор, а й відповідні декорації. Так само і в політиків: важливо, хто поряд з ним, як виглядає. Загалом "картинка" на екрані вирішує іноді значно більше, аніж зміст довгої промови. На жаль.
Ну і, звісно, нема театру без костюмерів. Відтак колір краватки, акуратність вкладеної коси, ціна годинника чи нові окуляри політика стають для глядачіввиборців черговою серйозною темою для обговорення. Роль одягу як актора, так і політика добре відома давно. Не варто аналізувати костюми наших кандидатів у президенти - їх щодня бачать усі, лише варто нагадати, що для невисоких на зріст Муссоліні, Гітлера, Сталіна спеціально шили напіввійськову форму, а довжина спідниць навіть дружин політиків - Іоланти Квасьнєвської чи Мішель Обами - у суспільстві обговорюється серйозніше, аніж рішення Ради безпеки ООН чи великої "сімки".
Для політикаактора, як і для зірки сцени, головне - привертати увагу та подобатися. Засоби привернення уваги і в політиці, і в шоубізнесі не відрізняються: епатаж, одяг, поведінка, сексуальність, виставлені на показ дозволені моменти особистого життя. І, звісно, скандали. Як це не парадоксально на перший погляд, але політиків влаштовують не лише хвалебні оди про них. З цього приводу доволі влучно висловився багаторічний "сірий" кардинал української політики Віктор Медведчук: "Для політика хорошими є усі публікації, крім некролога".
Зрештою, політики здебільшого, як і представники справжньої сцени, використовують ті самі мішені впливу на людей. Основними є: потреба у повазі ("твою думку враховано!"), ефект "ореолу" - як і кому допомагають, з ким борються, які труднощі долають і хто їх підтримує. Ще одна мішень - прагнення приналежності виборця до групи. Адже людина - істота соціальна. Нині не є модною символіка жодного політика, хоча кожен з них має свої "розпізнавальні" атрибути. А у 2004 за всіма канонами "кольорових" революцій більшість носило чіткі ідентифікатори: хто білоголубі, хто помаранчеві. І ще одна важлива мішень - потреба у любові. Тут, звісно, поза конкуренцією Юлія Володимирівна з її гарячим серцем на партійній символіці та численними повітряними поцілунками зі сцени.
Отже, нема політика без акторства.
Різниця між мистецтвом справжнім і політичним та виборчим всетаки є. Насамперед у тому, що спектакль триває кілька годин, вибори ж - процес щонайменше на кілька місяців. І друга важлива деталь. Після завершення вистави у театрі глядачі, отримавши моральне задоволення, повертаються в інший, реальний, буденний світ. Вибори ж хоч і спектакль, усе ж таки є невід'ємною частиною нашої буденності. І подобається нам ця вистава чи ні, ми змушені її додивитися до кінця. Більше того - роками головні ролі грають ті самі актори. Лише час є тим режисером, який може їх змінити. Хоча, за логікою, головним режисером мав би бути саме виборець, який мав би у процесі жорсткого кастингу затверджувати політиківакторів на головні ролі. Але на те вони й актори, які вважають електорат цільовою аудиторією і підлаштовують свою гру під її потреби та бажання.
Про автора
Ірина Вороняк, керівник PRагентства "Колібрі"