Українці обиратимуть нову місцеву владу 25 жовтня. За півтора тижня, що ще залишаються до дня голосування, маємо остаточно визначитися зі своїм вибором та переконатися, що розуміємо важливі нюанси виборчих новацій, щоб не змарнувати свій голос. Найважливіше – не бути байдужим. Бо хоч місцеві вибори зазвичай є менш «популярні», аніж президентські чи парламентські, саме від нашого вибору 25 жовтня залежатиме, як розвиватимуться наші громади в найближчі п’ять років. І чи розвиватимуться взагалі.

Реформа децентралізації, хоч її важко назвати завершеною, підвищила важливість мандата депутата місцевої ради. І місцеві ради, і майбутні голови громад відповідатимуть не як раніше лише за одне місто, село чи селище, а за всі населені пункти, що ввійдуть до їхніх територіальних громад. Кількість місцевих рад зменшиться, а діяльність майбутніх депутатів та голів у територіальних громадах буде визначальною для того, щоб оцінити успіхи чи провали децентралізації.

Хоча ще не до кінця все зрозуміло з розподілом повноважень на місцевому рівні, бо після виборів можна очікувати змін до Конституції в частині децентралізації, а попередні проєкти відповідних конституційних змін від глави держави несли багато загроз щодо посилення впливу президентської вертикалі влади і можливих утисків місцевого самоврядування.

Одним із трендів місцевих виборів у Львові є протистояння «старого» і «нового»

На цих місцевих виборах ми вперше випробуємо так звану виборчу систему із відкритими списками. «Львівська Пошта» поспілкувалася про це з координатором спостереження Громадянської мережі ОПОРА за виборами у Львівській області Тарасом Радем. Він зазначає, що ідея цієї виборчої реформи була позитивною, однак на етапі її реалізації, на етапі внесення змін до Виборчого кодексу, парламентським фракціям не вистачило політичної волі віддати весь вплив на формування персонального складу рад виборцям. Відкритість списків є доволі умовною, до того ж після внесення багатьох змін Виборчий кодекс призвів до масштабної і нічим не аргументованої партизації місцевих виборів. У всіх громадах із кількістю виборців більш ніж 10 тисяч лише партійні висуванці зможуть стати місцевими депутатами. Але в Україні не можна говорити про розвиток системи політичних партій.

«У нас інститут політичних партій є дуже кволим. Це «кривенька качечка», яка ледь-ледь на ладан дихає. В нас немає політичних партій у класичному розумінні. В нас є політичні проєкти, політичні клуби за інтересами. Все це в сукупності свідчить про те, що парламентські партії, якій ухвалювали цей Виборчий кодекс і вносили правки до нього, свідомо спотворювали ідею відкритих списків до тієї міри, аби вивіска зосталася, але на практиці в них залишилися важелі впливу на ці процеси», – зазначає Тарас Радь.

Тут мовиться про спільну відповідальність усіх парламентських фракцій. Вони можуть бути конкурентами в боротьбі за владу, але стають однодумцями, коли виступають за правила гри, що влаштовують їх усіх.

– Варто розмежовувати, яка була ідея і що ми отримали на виході. Ідея виборчої реформи полягала в запроваджені так званих відкритих списків, аби виборець міг впливати на представників партій, які потраплять до ради, а не лише на партію. Раніше рішення ухвалювала виключно політична партія своїм внутрішнім з’їздом або своїми закулісними рішеннями: хто матиме пріоритет. Тепер відкриті списки мали б дозволити виборцям у процесі голосування, віддаючи голоси за кандидатів, надавати їм можливість потрапити до ради, незважаючи на рішення партії, в якому порядку вони будуть розташовані у списку.

Але нинішню виборчу систему не можна назвати системою відкритих списків у класичному розумінні. Це не зовсім наукове поняття, але, по суті, це напіввідкриті списки. Їх так можна назвати. Тому що можливість голосувати за кандидата передбачена, у радах більш ніж 10 тисяч виборців. Але для того, щоб кандидат міг рухатися по списку вгору з того місця, на яке його затвердили на партійному з’їзді, йому потрібно здолати внутрішньопартійний бар’єр – 25% від виборчої квоти. Виборча квота – це кількість голосів, необхідних для отримання одного мандата. Візьмемо, до прикладу, вибори депутатів Львівської міської ради: при явці близько 60% виборців виборча квота становитиме приблизно 6 тисяч голосів. 25% від цієї квоти означає, що кандидатові треба набрати близько 1500 голосів, аби почати рухатися по списку.

Хороша тенденція, що кандидати не відсиджуються в офісах і не лише «висять» на білбордах, а все ж таки ходять до виборця

І ще одна перешкода – закріплені перші номери списку. Є так званий перший номер, але він тільки в єдиному списку. Це така собі відсилка до минулого виборчого закону. Чомусь лідер партії має переваги порівняно зі своїми однопартійцями, але незрозуміло чому. І це також «закриває» ці списки. Не так просто набрати 25% від виборчої квоти. І тому дуже часто на тому місці, на якому затвердили кандидата, він і фінішує. Йому залишається лише сподіватися, що партія загалом набере достатню кількість голосів, що дозволять зайти до ради з того місця списку, на якому його затвердив партійний з’їзд.

– Різновидів відкритих списків насправді дуже багато. Кожна держава обирає виборчу систему з огляду на політичні обставини. Комбінацію можна підібрати різну. Наскільки доцільно встановлювати внутрішньопартійний бар’єр на рівні 25% від виборчої квоти – дуже дискусійне питання. Мені здається, він штучно завищений. І це ознака цієї так званої партизації. Бо партії свідомо не хотіли віддавати увесь вплив виборцю. Уявімо собі: якби зовсім не було цього внутрішньопартійного бар’єра, то партія затвердила б порядковість кандидатів на своєму з’їзді, а потім кожен голос, який би додатково отримував кандидат, дозволяв би цьому кандидату автоматично рухатися вгору по списку. Хтось набрав би додатково 500 голосів, а хтось – 300. Але той, хто набрав би 500 голосів, був би на третьому місці в списку, а той, хто 300, на першому, а отже, мав би поступитися місцем. Але партії не хочуть втрачати цю можливість контролю за виборчим списком, тому й встановили цей 25-відсотковий бар’єр. Взагалі була пропозиція встановити бар’єр 50% від виборчої квоти. Думаю, його варто було б знизити до 10 чи 5% від виборчої квоти. Щоб не один голос вирішував, на якому місці фінішує кандидат, а все-таки була передбачена якась певна критична кількість голосів. Щоб це не був випадковий голос, а було видно, що виборці свідомо голосують за якогось кандидата.

– Тут потрібно розрізняти, що таке правильно заповнений бюлетень і за яких умов голос виборця буде зарахований. Правильно писати трафаретом номер кандидата з регіонального списку 01, 02, 03 і так до 12-ти. Бо знаємо, що може бути не більш ніж 12 кандидатів в територіальному окрузі. Але якщо ви, до прикладу, напишете просто цифру 2 в одній або другій клітинці (байдуже якій) або навіть на дві клітинки, якщо ви так напишете цифру, що вона в два трафарети «зайде», то це буде формально неправильно, але це не означає, що такий голос не має бути зарахований.

У Львові є близько 3,5 тисячі різних рекламних носіїв: білбордів і сітілайтів. Вартість одного білборда на місяць – 10 тисяч гривень

Тут варто проводити межу, і я поясню чому. Виборчий кодекс дуже скрупульозно прописує, як правильно заповнювати бюлетень із трафаретом, бо це є формою захисту голосу. Умовно кажучи, виборець заповнив неправильно, написав, до прикладу, тільки цифру 2 в одній клітинці, а хтось потенційно може доставити ще одну цифру – 2 чи 5 – у другій клітинці. Це означає, що немає такого кандидата з номером 22 чи 25, і цей голос не буде зарахований за кандидата. Якщо ви правильно написали номер кандидата у трафареті, то точно знаєте, що ніхто не вплине на ваш голос.

Можу перелічити, за яких умов голос буде зарахований, а за яких – ні. Ідеальний, правильний варіант – це коли ви ставите галочку за партію і навпроти цієї ж партії трафаретом пишете 01 чи 02, чи 03, чи іншу цифру залежно від номера кандидата, якого підтримуєте. Також можливий варіант: ви ставите галочку за партію і навпроти цієї ж партії пишете, до прикладу, цифру 2 в одній чи другій клітинці (одна клітинка порожня) або пишете цифру на обидві клітинки. Цей голос також має бути зарахований – як за партію, так і за кандидата. Також може бути такий варіант: там, де має бути клітинка для партії, ви випадково в цій клітинці поставили цифру замість зробити це в трафареті. Такий голос, взагалі-то, також треба зарахувати, але лише за партію, бо в трафареті нічого не заповнено. Ще один варіант: виборець проголосував за партію і не вказав номер кандидата у трафареті. Такий голос обов’язково має бути врахований лише за партію. Може бути варіант, коли поставлена позначка за партію, а виборець ще й обвів чи підкреслив прізвище кандидата. В цьому випадку має бути зарахований лише голос за партію, а за кандидата не можна зараховувати голос.

Ідеальний, правильний варіант – це коли ви ставите галочку за партію і навпроти цієї ж партії трафаретом пишете 01 чи 02, чи 03, чи іншу цифру залежно від номера кандидата, якого підтримуєте

І випадки, коли не можна зараховувати голос виборця, коли бюлетень буде недійсним. Це коли стоїть більш як одна позначка навпроти партії, коли є позначки напроти кількох різних партій, коли стоїть позначка лише напроти списку кандидатів (чи 1 чи 01 – байдуже), але за партію не поставлена галочка. У всіх цих випадках не враховуватимуть голос ні за партію, ні за кандидата. Важливо розуміти, що голос за партію є основним і базовим, голос за кандидата називається факультативним. Тобто виборець може не голосувати за кандидата, але коли він не проголосує за партію, такий бюлетень не буде дійсний ні за партію, ні за кандидата.

– Те, що вибори конкурентні та змагальні – це факт. Але разом із цим щодо їхнього змістового наповнення, якості самого виборчого процесу, мені здається, є проблема. Бо постає питання, на підставі чого виборці мають робити свій вибір.

У нас є 17 зареєстрованих кандидатів на посаду голови Львівської міської територіальної громади. І, безумовно, не так багато з них мають реальні шанси на перемогу. Завжди називають перших трьох, але я б також не зводив усю боротьбу до трьох прізвищ. Все ж таки можна назвати близько десяти прізвищ кандидатів, які намагаються щось пропонувати.

Чи це означає, що є рівнозначна боротьба? Ні. Мені здається, що одним із трендів цієї кампанії місцевих виборів у Львові є фактичне протистояння «старого» і «нового». Під гаслом, що «старе» треба зняти за будь-яку ціну, що «нове», без сумніву, краще, але при цьому не пропонувати. Це як у 2019 році обирали «нові обличчя». Це як тренд. І саме цей тренд багато хто намагається продати виборцям. З точки зору якості це не підсилює цю кампанію жодним чином. Бо ні «старі», ні «нові» нічого нового не пропонують.

Місцеві депутати починають із ентузіазму, а вже на другому-третьому році каденції з’являється політичний прагматизм, інтереси чи якісь інші вигоди для себе

Якихось нових стратегій бачення розвитку Львова, до прикладу, Львів-2030 або принаймні 2025 року, коли будуть наступні місцеві вибори, немає за фактом. Є кидання претензіями і зауваженнями один одному, хто був неправий. У владі тобі не завжди вдається зробити те, що ти хочеш. Є речі, які ти суб’єктивно не зробив, бо не планував цього робити, а є речі, які ти намагався зробити і не зробив.

Треба запропонувати, як ти будеш розв’язувати ту ж проблему, скажімо, сміття, транспорту, охорони історичного середовища. На що буде в економічному плані ставка: на туризм, на IT чи ще на щось? Я особисто як виборець не бачу особливої альтернативи щодо того, як зараз розвивається місто. У цьому й проблема.

– Я б сказав – на виборчу програму, якби ми жили, до прикладу, в Німеччині. Але ми живемо в Україні, і Виборчим кодексом програма для кандидата на міського голову не передбачена. Передбачена програма для партії. Якщо кандидат іде від партії, то можна програму від партії почитати. Це принаймні непоганий варіант. Але якщо кандидат іде самовисуванцем і він сам не запропонував своєї програми, то нема й що читати.

Орієнтуватися на відеоролики, гасла на бордах, листівках і партійних газетах – цього замало для усвідомленого вибору. Можна ходити на особисті зустрічі з кандидатами. Вони проводять їх дуже активно. Це треба відзначити. І мені здається, що це хороша тенденція, що кандидати не відсиджуються в офісах і не лише «висять» на білбордах, а все ж таки ходять до виборця, незважаючи на коронавірус, що накладає свої обмеження.

Голос за партію є основним і базовим, голос за кандидата називається факультативним

Я рекомендував би виборцям ходити на ці зустрічі. Принаймні послухати, чи взагалі кандидат розуміє, що він робитиме, які в нього пропозиції. Це також один із показників, бо іноді з виступів кандидата одразу видно, що він не має жодного системного бачення, що він не обирає пріоритетів. Можна говорити про все, але місто повинне мати якісь пріоритети. Не можна водночас усім займатися.

Можна поставити питання кандидатові. До прикладу, він вибрав сферу IT, а як він буде цю сферу розвивати? Потрібно розуміти конкретні кроки. Якщо кандидат відповідає конкретно на поставлені питання, то видно, що є якесь розуміння. А коли все зводиться до узагальнення, то, звичайно, це проблема того, що кандидат явно не готовий і не розуміє, як він буде це місто розвивати.

– Скажу об’єктивно: ОПОРА ніколи не робила підрахунки витрат і вартостей виборчих кампаній. Не тому, що це нецікаво, а тому, що тут треба розробити якусь свою методологію. Взагалі-то, ми б мали шукати цю інформацію у фінансових звітах. Суб’єкти виборчого процесу – як партії, так і кандидати – мають подати фінансові звіти. Їх є два типи.

Перший – це звіти, які вони подають під час виборчого процесу у відповідні територіальні виборчі комісії. Це звіти на основі руху коштів на поточному рахунку виборчого фонду, що вони отримали і на що витратили. Але за фактом ми бачимо ще з попередніх кампаній, що ці звіти мало про що говорять. Дуже часто там можна бачити нулі. Це так звані нульові звіти.

Другі звіти – щорічні, які мають подавати партії. Це поточні звіти. Є вибори чи немає, партії зобов’язані звітувати про витрачання коштів. І ці звіти також іноді бувають нульові. Але є звіти, у яких вказані витрати, але ти бачиш із цих витрат, що вони неадекватні до тих витрат, за якими ти спостерігав під час виборів. Просто йдеш вулицею і розумієш, що неможливо за ці кошти проводити такі кампанії.

Молоді люди все активніше йдуть у раду, це добрий сигнал

Тут справді є проблема, бо в нас нема ефективного механізму контролю партійних фінансів. Це мало б робити Національне агентство з питань запобігання корупції, але відколи воно запустилося, ефективно так і не запрацювало. Це було зроблено свідомо: воно одразу було запущене кволе, щоб не могло ефективно виконувати свої функції контролю.

Але щодо вартості кампанії можна говорити. Умовно кажучи, якщо ми беремо кампанію у Львові, то тут є близько 3,5 тисячі різних рекламних носіїв: білбордів і сітілайтів. Якщо брати вартість одного білборда на місяць, то це в середньому 10 тисяч гривень. Може бути менше – 7 тисяч (залежно від місцевості). В області борд буде дешевшим.

Але це все великі гроші. Можна провести експеримент: проїхатися містом і порахувати, скільки партія має білбордів. До прикладу, 100 білбордів, помножте це у Львові на 10 тисяч гривень на місяць. І це тільки на білборди, бо є ще інші форми агітації. Можна приблизно визначити вартість – це будуть десятки мільйонів гривень на ці кампанії.

– Ну як сказати? Виборчий кодекс це не обмежує. Фактично в ньому сказано, що ти можеш поповнювати свій фонд із власних коштів, і там немає ліміту. Ліміт стоїть тільки для тих фізичних осіб, третіх осіб, які жертвують тобі кошти. Це 10 мінімальних зарплат, 50 тисяч гривень – максимальна пожертва, яка може бути до виборчого фонду. Але якщо ти кандидат і просто перевів зі свого банківського рахунку на рахунок виборчого фонду, до прикладу, 10 мільйонів гривень, то, будь ласка, витрачай 10 мільйонів. З другого боку, ніхто не перевіряє походження твоїх приватних коштів, якщо ти не чиновник. Бо якщо чиновник, то маєш подавати декларацію. А якщо ти, до прикладу, бізнесмен, то податкова мала б перевіряти – не в рамках виборчого законодавства, а загалом – наскільки твої доходи чисті та прозорі. Якщо ж ти перед податковою довів, що твої доходи чисті, то можеш мільйонами їх переказувати і робити свою виборчу кампанію настільки дорогою, наскільки вважаєш за доцільне.

– Списки затвердили не так давно, і ми ще не провели такого аналізу. Списків насправді багато. Але принаймні з того, що ми бачимо в загальному, такому грубому аналізі, то видно, що списки суттєво нові. Однак треба все ж таки робити поправку на політичну силу. Якщо це партія, що працює вже не одну кампанію, то там кількість «нових облич» менша. А коли ми беремо нові партії чи ті, які не є національними, а так званими регіональними, то там ця ситуація значно помітніша. Там буває таке, що майже всі списки складаються з людей, які раніше не були в політиці або вже давно не були в політиці.

Ми готували матеріал щодо депутатів чинної Львівської міської ради, то із 64 депутатів 51 знову балотується до міськради. І це не означає, що серед решти немає таких, котрі балотуються в іншу раду, до прикладу, обласну або районну.

– Я тут не бачу проблеми. Із законодавством тут зовсім немає проблем, а от якщо інтерпретувати вже факт досвіду з токи зору спроможності рад, ефективності, то тут не буде однозначної відповіді ні «за», ні «проти». Бо пам’ятаю дискусії, які точилися в 2015-ому, коли місцеві вибори відбувалися за так званою «петербурзькою системою». І якщо порівняти каденцію 2015 та 2010 років, то оновлення було кардинальним. Здається, 80% нового складу зайшло. І також одним із дискусійних питань було, чи це добре, чи погано. Зараз завершується ця каденція, і Львівська міська рада 7-го скликання добре відпрацювала.

Мабуть, є виправдані побоювання, що люди без досвіду можуть створювати загрозу неефективності роботи ради, але, з другого боку, практика показала, що у випадку цієї каденції міської ради подібні побоювання не виправдали себе. Виявилося, що багато молодих людей дуже сумлінно працювали.

Також треба сказати, що не всі працювали сумлінно, просто за ідею. Спочатку всі починають із ентузіазму, а вже на другому-третьому році каденції з’являється політичний прагматизм, інтереси, якісь інші вигоди для себе. І це починає спотворювати цю картину. Але взагалі все було добре.

Із 64 депутатів 51 знову балотується до Львівської міської ради

Не знаю, якими будуть результати виборів до міської ради наступного скликання, думаю, також буде суттєве оновлення. Та я не готовий одразу сказати, що це погано. Я залишаюся оптимістом, і те, що молоді люди все активніше йдуть у раду, це добрий сигнал. Тут основний критерій, з якими мотивами люди йдуть до влади. Бо все ж таки, чи ти «молодий», чи «старий», якщо в тебе мотив не суспільний, а приватний інтерес, то тут я бачу проблему. І цю проблему Виборчий кодекс не вирішить.

Очевидно, треба змінювати в суспільстві ставлення до представницького мандата: що це не спосіб вирішення своїх особистих проблем, а все ж таки певна волонтерська діяльність. Так є насправді, бо зарплату місцеві депутати не отримують – це «волонтерка». Не кожен якісно проходить перевірку цією «волонтеркою», хтось пристосовується. Але загалом залишається велика частина тих, що добре проходять це випробування впродовж п’яти років. І частина з них знову з’явиться у раді. Більшість із них знову кандидує. Чи вони пройдуть, я не знаю, це залежить від виборців. Але я б не шкодував, якби частину з тих, що були в чинному складі міської ради, переобрали до нової ради.