– А знаєте, чому нам зараз здається, що Україна як мінімум не програла на паризькій зустрічі? Не лише тому, що ми себе емоційно накручували у найгірших передчуттях, а вони не справдилися. Насамперед тому, що всі необхідні поступки президент Зеленський зробив ще дорогою до Парижа як оплату за зустріч. Усі ці мутні формули, нерівноцінні обміни, прикриття невиконання росіянами рішень трибуналу з морського права та й уся його послідовно відступальна, а не оборонна політика. А також попередня згода Вітренка на сплату російського штрафу «натурою», тобто прямим газом із Росії. Сплата «натурою» – це вам не разова акція, а довгостроковий процес, який РФ може перервати в будь-який момент. Така собі відновлена форма залежності – в борг, тільки навпаки. А як Путін нам той газ продавав, як продавав... Навіть на прес-конференції: «А у нас в квартірє газ, будєт і у вас, но дєшевлє на 20%». Ага, конєчно. Загальне враження таке, що це були газові переговори, замасковані під «нормандський формат». Але це вже я відхилився від теми. Ціною значних поступок напередодні Зеленському вдалося вийти на прямий контакт із Путіним. Здачею позицій, які створював не він. Але вже нехай, відбулося. Президент вчиться, каже, що була нічия. І я вже готовий повірити, що йому особисто ця зустріч справді пішла на користь. Принаймні про це свідчить його фраза на брифінгу для українських журналістів про те, що, можливо, у Порошенка й не було виходу в тодішніх умовах, крім таких «домовленостей», у тому числі й про кордон. І ще одне: якщо наступна зустріч «нормандського квартету» відбудеться через чотири місяці, це вже буде зовсім інша зустріч, не ознайомча і в зовсім інших обставинах.

– Ну що ж, «бойове хрещення» Путіним відбулося. Відбулося досить-таки непогано. Капітуляції не відбулося, зради помітної теж. Потрібно мати мужність визнати, що Зеленський поводився впевнено і достойно. Його заява на пресконференції з озвученими в присутності Путіна і європейських партнерів чітко окресленими «червоними лініями» була майже бездоганною. Мені особисто в ній забракло пункту про недопустимість прямого діалогу президента України з лідерами «ДНР», «ЛНР» – від початку війни головного «пунктика» в позиції РФ. Щоправда, у Зеленського потім була можливість компенсувати це під час відповіді на питання російської журналістки… Взагалі ми так багато і так гучно говоримо про капітуляцію, що часом виникає враження, що ми не здатні запрограмувати себе на перемогу. Зізнаймося: навіть у найсміливіших фантазіях нам чомусь важко припустити, що Україна і рештки наших західних союзників можуть спробувати десь на повороті обіграти Путіна. Загнати і його в пастку. Демонізуючи за інерцією злий геній Путіна, ми апріорі переконані: ні, шансів у війні з Путіним немає ніхто. Хоча, як на мене, на вчорашній пресконференції він виглядав достатньо жалюгідно... Це не означає, що впродовж наступних чотирьох місяців потрібно втрачати пильність: очевидно, в Кремлі розставлятимуть пастки на кожному етапі врегулювання (чи принаймні видимості врегулювання). Очевидно, що Путін надалі експлуатуватиме вразливість політики Зеленського «передусім люди», продовжуючи робити його заручником питання заручників… Українське суспільство допомогло сформулювати Зеленському чіткі «червоні лінії». Але варто всім розумним і досвідченим людям до наступного саміту запропонувати й «зелені лінії» – позиції, які Зеленський міг би використати, щоб нівелювати ризики і пастки, які безперечно розставлятимуться Кремлем… Так, цілком можливо, що наразі заморожений конфлікт виглядав би як оптимальна опція. Але, я впевнена, за заморожування Путін теж попросить свою ціну. І не факт, що вона виявиться нижчою, аніж ціна реінтеграції. А з часом, можливо, й вищою.

– Про ризики і сподівання за результатами зустрічі в Парижі 9 грудня. 1. Прихильники Зеленського і його опоненти зовсім по-різному оцінюють результати зустрічі в «нормандському форматі». То їхнє право і позиція, вони праві по-своєму. 2. Як, я вже написав одразу після пресконференції учасників «нормандського формату», могло бути й гірше. 3. Серед сподівань, яких, на мою думку, тільки два, слід говорити про обмін полоненими, правда, тільки тих, які перебувають на Донбасі, але й це добре, їх чекають рідні та близькі в Україні. 4. Друге сподівання на домовленість про припинення вогню на постійній основі, хоча про таке припинення домовились ще в лютому 2015 року і ця домовленість не була виконана. Можливо, розширення мандату ОБСЄ таки посприяє припиненню вогню. 5. А от ризиків більше і головний з них – це загроза державному суверенітету і територіальній цілісності України через «формулу Штайнмаєра». 5. У ній говориться про особливий статус Донбасу на постійній основі, також мовиться про вибори, що є нонсенсом узагалі, особливо без контролю з боку України свого кордону. 6. Тобто Україна, щоби припинити агресію з боку Росії, повинна змінювати свою Конституцію і відмовлятись від свого суверенітету, бо обговорює вибори на своїй території з іноземними країнами, включно з агресором. 7. До речі, Росія так і не була названа на цій зустрічі агресором і відповідальною за тисячі загиблих українців. 8. На мою думку, Путін досягнув для себе дуже важливого результату, який став першим кроком до невизнання Росії відповідальною стороною за війну на Донбасі, адже Росія постійно наголошує, що це український внутрішній конфлікт. 9. Виходячи з вищенаведених фактів, мене дуже здивували поспішні заяви про нібито перемогу Зеленського над Путіним. У чому перемога? Що в ніч зустрічі загинуло троє військових ЗСУ? Чи, можливо, в прописаній спільній заяві «формули Штайнмаєра», якої не було в мінських домовленостях? 10. Маємо чотири місяці, щоб виправити ситуацію і таки зробити мінські домовленості гнучкими, як сказала Ангела Меркель, тільки гнучкість повинна бути в бік захисту національних інтересів України. P.S. А про зраду і капітуляцію поговоримо через чотири місяці.

– «Швидко по «Норманді». До речі, той випадок, коли пресконференція більш промовиста за підсумковий документ. Президент України тримався державницької позиції, і це неможливо не відмітити: – ні – федералізації; – security – first, тому виведення військ і роззброєння до виборів; – ніяких компромісів про зовнішньополітичний курс України; – обмін утримуваними (очікувано) – найбільший прогрес; Що далі? Протягом 4 місяців, які відведені на роботу політичних радників для підготовки нової нормандської зустрічі, принципово не зміниться нічого: – Україна стоятиме на позиції «спочатку – безпека»; – прямих зобов’язань для Росії щодо дотримання режиму тиші, і тим паче демілітаризації, виведення військ, звичайно, немає; – механізмів контролю за дотриманням режиму тиші як немає достатніх, так і не буде, адже СММ ОБСЄ об’єктивно не може з цим справитися. Якщо навіть офіційно мандат СММ буде розширений на роботу 24/7, як вирішили лідери, вони ж не набудуть функцій реальної сили стримування, а отже, так само уникатимуть місць обстрілів, а на окупованій території пересуватимуться тільки там, де їм дозволять; – розведення готуватимуть на нових трьох ділянках – тактика малих кроків для демонстрації прогресу до нової зустрічі; – щодо підготовки виборів: прогресу не буде, бо Росія на наступні чотири місяці жодного кроку в бік виведення своїх військ і роззброєння робити не збирається; – позиції Росії принципові та незмінні: «особливий статус» має бути в Конституції, кордон після виборів, прямі перемовини між Києвом та самопроголошеними формуваннями; – закон про особливий статус буде продовжений, а також доповнений «формулою Штайнмаєра»… «Норманді» завершилася за одним із найбільш оптимістичних для України сценаріїв. Зустріч відбулася, домовленість домовлятися є, поступок немає, ультиматумів Путін Україні не нав’язав. Понад те, після цієї зустрічі виграшно виглядає Україна, а не Росія, яка застрягла в 2015 році зі своєю риторикою. Щоправда, нова нормандська зустріч Путіна точно навряд потрібна. Ну кому сподобається виглядати клоуном? Ага, не сподівався він, що клоуном буде не ЗЕ. Показати «домашнє завдання» до наступної зустрічі Путін не зможе, бо не буде що показувати. А Україна чітко окреслила, що це двосторонній рух.