У сучасному світі виховання молодого покоління відіграє особливу роль. Та чи багато батьків мають бажання перейняти досвід, навчитись, як виховати свого нащадка гідним членом суспільства? Про секрети виховання ми розмовляємо сьогодні  з батьками Арсенія Яценюка - Марією Григо­рівною та Петром Івановичем. Наша бесіда відбулась у Чер­нівцях, напередодні Дня матері, за запашною кавою з домашнім печивом.

- Маріє Григорівно, Петре Івановичу, розкажіть, як вам вдалось виховати відомого політика?

М.Г. Немає жодного секрету - ми лише ростили та виховували дітей, приділяючи Аліночці (старшій сестрі Арсенія Петровича) та Арсенію максимум уваги. Я завжди була вимогливою до них, хотіла, щоб дочка та син ставали кращими, щоб вони багато читали, пос­тійно росли як особистості, прекрасно знали літературу, культуру, історію. Мабуть, справа в тому, що я сама виросла у любові та злагоді, з двома сестричками та братом, не знаючи до себе неприязного ставлення, і тому вчила дітей будувати свої взаємини зі світом по-людськи, не забуваючи й Закону Божого.

- Вибачте, але щоб за радянських часів ходити до церкви, треба було мати неабияку мужність...

М.Г. Віра має бути в душі, чи не так? Навіть тоді, коли ходити до церкви, хрестити дітей та святити паски не дозволялось, ми це все одно робили. Навіть не з почуття протиріччя, а від абсолютної впевненості у своїй правоті. І нашими улюбленими сімейними святами були Різдво та Великдень.

- Маріє Григорівно, скажіть, якою мовою Ви спілкувалися з дітьми?

М.Г. Українською і лише українською. Звичайно, за винятком тих випадків, коли Арсеній просив перевірити його анг­лійську - він навчався у школі з поглибленим вивченням іноземної мови. Мої батьки взагалі не знали російської, я ж сама родом з-під Коломиї. Сім'я у нас була заможна, жили ми у власному будинку. Але коли на Західну України прийшла радянська влада, дім відібрали, і нам довелось перебратись з рідного села в міську квартиру в Коломиї. Ми з Петром Івановичем, коли діти були маленькими, сім'єю їздили відпочивати не на море, а в Косів, Шешори, Коломию - там така краса, що подих перехоплює.

- Цікаво, якою дитиною ріс Арсеній Петрович?

П.І. Самостійною, відповідальною та зацікавленою усім на світі. Знаєте, ми ж тільки з третього разу вибрали йому ім'я. Я в ЗАГС аж тричі ходив! Спочатку хотіли назвати Романом, пізніше - Ігорем, а потім я побачив книжечку з іменами, погортав, і мені надзвичайно сподобалось ім'я Арсеній, хоча тоді, 35 років тому, воно не було поширеним. Так і назвали... А пізніше з'ясувалось, уявляєте, що син народився 22 травня, а 21-го - іменини Арсенія! А ще згадую, як він любив бавитись з будівельним ендеерівським конструктором, з якого можна було створювати цілі інфраструктури. Арсеній дуже любив з ним поси­діти, пофантазувати...

- Але він же не лише вдома за книжкою та конструктором сидів, чи не так?

М.Г. Він був звичайним хлопчиною, ганяв у футбол, часто прибігав на обід разом з друзями. У таких випадках я смажила яєчню із салом - швидко й ситно. Знаєте, у дворі говорили, що Арсеній - природжений дипломат, з усіма може знайти спільну мову. Він справді дуже легкий у спілкуванні, уважний. Я часто казала синові: навіть якщо ти не можеш вирішити чиюсь проблему, не треба людині про це категорично заявляти, залиш їй надію. Адже віра допомагає пережити невдачу. Мені здається, Арсеній саме так і чинить у житті.

- Вчився Арсеній добре, мабуть,  був відмінником, улюб­-ленцем учителів?

М.Г. Син вчився із задоволенням та зацікавленістю, директор школи дуже нарікав, що на кожному уроці Арсеній сидів з художньою книжкою. Читав, не міг відірватися. Гадаю, завдяки цьому в сина просто феноменальна пам'ять та різноманітні комбінації він прораховує зі швидкістю комп'ютера. А ще він ніколи не зупинявся на півдорозі. Є у нього така риса, яка нині рідко трапляється: бачити не тільки початок справи, але й її завершення, та прямувати до неї, чітко прораховуючи свої наступні кроки.

- А чи думали Ви, що син стане відомим політиком?

М.Г. Звичайно, повністю передбачити долю своєї дитини дуже важко. Ось, до речі, ми з чоловіком часто обговорювали новини, особливо, коли в Союзі розпочалася "перебудова". Діти зазвичай знаходились поряд, слухали. Потім дорос­лішали, розпитували докладніше. Я ніколи не відмахувалась, посилаючись на зайнятість, тому що розуміла, що допитливість треба заохочувати... Пам'ятаю, десь років у шість Арсенія дуже зацікавила друкарська машинка: спочатку він просто набивав літери, потім навчився читати і охоче друкував. Уже коли керував юридичною фірмою, одним з перших серед знайомих купив собі комп'ютер.

 - Але ж Арсеній Петрович - не лише політик, але й успішний фінансист, чи не так? Як Ви його цьому навчили?

М.Г. Хоча викладацька діяльність дозволяла нам бути представниками, як сьогодні кажуть, середнього класу, грошима ми Аліночку та Арсенія не балували, привчали їх, що витрачати потрібно ощадливо. Арсеній почав працювати вже на першому курсі. Заснував власну юридичну фірму і дуже швидко став фінансово незалежним.

- Відомо, що син спочатку показав вам фотографію невістки, а вже потім привіз її додому. Вас не образило, що він сам усе вирішив і поставив вас перед фактом свого одруження?

М.Г. Ні, мені завжди хотілося, щоб Арсеній одружився якомога раніше, і взагалі я звикла поважати вибір своїх дітей, довіряти їм. Незважаючи на традицію, я попросила Арсенія: "Нехай свати приїдуть до нас, а не ми до них". І батьки Терези, дружини сина, погодились! До речі, наші свати, як і ми, викладачі. Мама - кандидат філософських наук, батько - професор філософії. І своїй доньці вони не тільки прищепили філософське ставлення до життя, а й виховали її чудовою людиною та гарною господинею.

- А внучок Ви, мабуть, любите до нестями?

М.Г. Нема мови (сміється). Старша, Христинка, учениця третього класу, приїздить на канікули. Каже: "Бабусю, хочу ходити на англійську мову!". Отож, коли Христинка буває у Чернівцях, то відвідує курси. Маленькій Софійці ще й п'яти нема, тому вона наразі завжди з мамою. Але натомість ми час­тенько приїжджаємо до них! Онучки такі спритні! Можуть одночасно співати, танцювати та перевдягатися у принцес.

- Арсеній Петрович у сім'ї  та на роботі - різний?

М.Г. Я б не сказала, що вдома він такий вже й ліберал. Він вимогливий до всіх! Але одночасно й уважний, ніколи не залишає своїх дівчат без уваги.

- Кажуть, що багато про людину може розповісти її сміх. Як сміється Арсеній Петрович?

П.І. Найкращим проявом синової любові для мене є його щирий, дзвінкий та веселий сміх. А коли він приїздить додому, то сміється часто.