Юрій Шведа, політолог, про стан ринку виборчих технологій в Україні 

Про розвиток політичних технологій в Україні, рівень експертів і запозичення з-за кордону “Пошта” вирішила дізнатись у Юрія Шведи, відомого політолога, кандидата політичних наук, викладача політології Львівського національного університету імені Івана Франка. 

– Пане Юрію,  який нині стан ринку політичних технологій у нашій державі?

– Це дуже актуальна тема. Зазначу, що в 90-их роках, коли в Україні тільки починали організацію виборів, справа політтехнологій для широкого загалу була новою. Фахівців із проведення виборів не готували, тому все робилось доволі інтуїтивно. Через це тоді виправданим було запрошення іноземних фахівців із виборчого процесу, політтехнологів. Їх було багато і вони допомагали у проведені виборів. Найчастіше це були російські експерти, проте приїжджали i західні. 

З огляду на те, що вже пройшло багато часу, не одна виборча кампанія, на яких працювали і набирались досвіду наші фахівці, ми вже можемо чітко і однозначно говорити про те, що сформувалась велика група українських політтехнологів, які мають і достатню теоретичну підготовку, і, що важливо, практичний досвід. Тому потреби у запрошенні іноземних фахівців для впровадження політичних технологій на українському ґрунті сьогодні не існує.

– Проте політичні сили продовжують їх запрошувати. Як ви оцінюєте таку практику?

– Від того, хто є політтехнологами, залежить характер виборчої кампанії, ті підходи і гасла, які використовуються політиками. Вважаю, що українські політтехнологи навряд чи застосовували б такі агресивні технології, які дуже часто використовуються у ході виборчих кампаній, коли вибори перетворюються на тотальне протистояння і ледь не на громадянську війну. 

Людям, які приїхали, заробили гроші, спакували валізи і поїхали, абсолютно байдуже, що буде з цією країною і людьми після виборів.

Тому ще раз наголошу на тому, що запрошення іноземних спеціалістів є невиправданим та неефективним. Є дві великі школи політичних технологій: російська та американська. Обидві не вписуються в реалії українського життя. Вони є технологічно правильні, проте зорієнтовані на американського і російського виборця, але не українського. А успішною є лише та технологія, яка виходить із місцевих реальностей, коли враховано ментальність і потреби виборців. 

Вищий рівень вже  виборчого мистецтва, а не просто технології, полягає у побудові виборчої кампанії, іміджу партії чи політика виходячи із запитів громадян. А відчути це можуть лише ті люди, які знають ситуацію загалом, тому очевидно, що іноземні політтехнологи не відчувають цього.

Переконаний, що справжні українські політики мають застосовувати послуги українського зразка.

– Ви не вважаєте, що російські експерти так масово хлинули в Україну через те, що в РФ абсолютно зникла політична конкуренція?

– У мене своє пояснення запрошень іноземних політтехнологів, зокрема російських. Це пов’язано із великими коштами на послуги такого характеру. Можемо говорити про політичну корупцію і відкати, що притаманні суспільству в цілому. Посередники, які домовляються з політтехнологами завжди роблять це з тими людьми, яких знають, тому домовляються з ними і про певний відсоток заробітку і для себе. 

Виникає зацікавленість не в результаті роботи, а саме у зароблянні грошей. Всі, хто приймає рішення, зацікавлені у запрошенні когось розкрученого і дорогого, щоб збільшити частку свого заробітку. Маємо систему: політична партія – посередник – політтехнолог. 

– Та дещо наші політтехнологи таки перейняли від своїх іноземних колег?

–Якщо говорити про американський досвід, то українські політтехнологи перейняли використання телебачення та засобів масової інформації в комунікації. Це сучасна технологія, яку активно використовують. Це перетворення виборчих кампаній у певне шоу, де людям пропонують не стільки обирати політика, як його образ. А цей образ, створений іміджмейкерами, транслюється через телебачення і нав’язується виборцеві. 

Другий момент, який характерний для американської школи: особисті зустрічі, особисті контакти є основою виборчої кампанії. Але це в Україні не працює. Особисті контакти дають невелике охоплення виборців, а також не завжди ті політики, які йдуть до виборця, створюють позитивний ефект. Часто буває, що навпаки.

Якщо говорити про російських політтехнологів, то в них надзвичайно просте уявлення про Україну і українського виборця. Вони навіть не хочуть бачити всієї специфіки і нюансів. Вони підходять до процесу примітивно: це Схід і там такий відсоток голосів, а це Захід і там інший відсоток. Деякими голосами можна зігнорувати, тому для перемоги потрібно зосередитись на тій території, де більше прихильників. Скажу, якщо говорити про досягнення результату малими силами, то в дечому вони, можливо, і мають рацію. 

– Виходить, що підхід російських політтехнологів переміг в Україні. Адже політсили думають не так про залучення нових виборців, як втримання тих прихильників, які вже є? Візьмемо розмови опозиціонерів і зрозуміємо, що вони радіють лише з того, що бренд опозиції додає їм голосів.

– Так і є. Головні сподівання на категорію твердих виборців, які – голосуватимуть за партії чи кандидата за будь-яких обставин. Проте завдання успішного політтехнолога полягає в тому, щоб до тих твердих виборців додати велику частку тих, хто ще вагається. А таких приблизно 35 %, які нині ще не знають за кого голосуватимуть. Та це є дуже трудомістка справа, тому більшість цим нехтують.

Говоримо про те, що технологічно боротьба йде за кожен голос. У мажоритарному окрузі кілька голосів можуть стати основою для виграшу. Потрібно подавати такі ідеї і послання виборцям, щоб забрати кожен голос. Це і є вищий пілотаж політичних технологій.

– Боротьба технологій на мажоритарці буде дуже жорсткою?

– Відверто кажучи, якщо взяти до уваги Львів, то тих, хто справді розбирається в технологіях можна перерахувати на пальцях однієї руки. Всі решта десь стояли поруч, читали щось про технології в кращому випадку. 

– Часто говорять про використання соціологічних досліджень як технологій на виборах. Як ви можете це прокоментувати?

Роль соціології на всіх виборах дуже серйозна. Жоден справжній, грамотний політтехнолог не розпочне формувати стратегію, образ політика, головні месиджі, якщо не матиме картинки, зрізу електорату округу, інформації про його настрої. 

Якщо говорити про маніпулятивну функцію соцдосліджень, то їх використовують і як виборчу технологію. Це так звані рейтинги. Це пов’язано із психологічним ефектом, коли виборець зазвичай тягнеться за переможцем. Ніхто не хоче виявитись серед тих, хто голосував за кандидата, що не пройшов. Тому рейтинги використовують для того, щоб нав’язати образ кандидата лідера.

– Які загалом особливості роботи політтехнологів в Україні?

– Зазначу, що технологи зазвичай працюють командами. Один в команді знає специфіку масових комунікацій, інший відповідає за рекламу, третій створює імідж політикам і так далі. Вони групою приходять і пропонують свої послуги як менеджерів виборчої кампанії. Вони  знайомляться з клієнтами, вивчають їх, відповідно до цього розробляють стратегію виборчої кампанії і починають її втілювати. Всі інші, зокрема члени партії, працюють у них умовно кажучи виконавцями. Члени партії можуть йти агітувати, але менеджерами виборчої кампанії повинна бути ця підготовлена група.

Тут зазначу, що в Україні склалась абсолютно неправильна практика. В нас чомусь голови обласних організацій стають керівниками виборчих штабів. Проте в керівника штабу і керівника організації насправді зовсім інші функції. 

А таке сумісництво відбувається через бажання керівників обласних організацій розкрутити себе. Виборча кампанія в такому випадку починає будуватись навколо нього, він є її інтерпретатором. Але хто ж тоді керує партійним осередком?..

І другий момент, на який зверну увагу, і який часто важливий: акумулюючи функції керівника виборчого штабу людина акумулює кошти, які йдуть на виборчу кампанію. Кожен намагається їх отримати і якось використати для себе.

– Як ви ставитись до політтехнологів? Ви можете назвати когось із фахівців, які не увійшли до нещодавно опублікованого рейтингу найуспішніших політичних консультантів?

– Скажу, що професія політтехнолога має складатись як мінімум із двох компонентів. По-перше, це теоретична підготовка щодо проблем, якими займається людина. Це окрема сфера, що стосується знання психології, основ реклами, PR, дослідження громадської думки і низкою інших суміжних речей із своїми окремими закономірностями. Іти працювати у ту чи іншу сферу не знаючи основних механізмів, які дають результат, як на мене – дивно. Для мене важливим є те, чи має людина базову освіту.

По-друге, це практичний досвід. Потрібно пройти школу від розклеювача агіток до керівника підрозділу виборчого штабу, а потім керівника штабу. Теорія одне, та життя набагато складніше.

І зазначу ще одне: грамотні політтехнологи намагаються триматись у тіні і не афішувати себе як таких. Для цього є багато причин: перш за все ситуація пов’язана із тіньовою політикою та економікою. Це дуже специфічна сфера діяльності. 

Стати публічним – це з одного боку виставити себе на тендер, а з іншого – зробити із себе мішень.

Тому як на мене, цей рейтинг, який уклали – це рейтинг не так топових, як найбільш розкручених людей у цій сфері. 

Для мене показником є кількість кампаній, які провів фахівець і скільки з них виявились успішними.