В Україні сьогодні функціонує 189 політичних партій, представники яких кожних чотири роки (похибку, яку дала конституційна реформа, не враховуємо) активізують усі сили для боротьби за право представляти наші з вами інтереси. Окрім 450 “елітних” народних депутатів, що уповноважені на написання, прийняття та переінакшування законів країни, є тисячі їхніх побратимів на рівні областей, районів, міст, сіл. Місцеві вибори в жовтні 2010 року привели до влади 225 154 політиків. А ще врахуймо близько двох десятків очільників урядових відомств, які теж є політичними фігурами, а також частину президентської адміністрації. Усі ці люди, вступаючи у боротьбу за владу, слухали і, як ми нерідко міркуємо, враховували думки виборців, писали, а, головне, обіцяли задовольнити бажання своїх делегувальників. Однак важка ноша владних повноважень часто змінює наміри політиків, розвиваючи у більшості з них поствиборчий синдром, одним із наслідків якого є поступовий відхід від пунктів особистих чи партійних програм.

Відповідальність за невиконані обіцянки в нашому законодавстві не прописана, відтак єдиним засобом впливу на вибраного політика є голосування на наступних виборах. А там нові обіцянки, нові описи покрокового наближення до достойного життя, проекти справедливих законів, програми розвитку… Але здоровий глузд підказує, що так тривати вічно не може – колись має настати той переломний момент, який згодом отримає ярлик “прецеденту”, після чого країна знайде механізм притягнення до відповідальності за крах мрій і зраду обіцянок.
Сьогодні “Пошта” запитує своїх читачів, чи можуть притягнути до відповідальності політика, який не виконує своїх передвиборних обіцянок?

Віталій Портніков,
журналіст:
– Мені здається, що сама ідея притягнення політика до відповідальності за невиконання передвиборних обіцянок показує нерозуміння суспільством засад права. Передвиборні програми не є шлюбним контрактом, якого слід дотримуватися. Вони лише закликають голосувати за конкретного політика. Якби існував механізм притягнення до відповідальності політика за невиконання обіцянок, то в Україні не було б колишніх президентів. Адже не виконує своєї програми не лише Віктор Янукович – усі президенти України так поводились. Єдина реакція, яка можлива у такій ситуації, це неголосування за цього ж політика наступного разу – тоді, коли він захоче піти на ще один термін. Ми можемо собі згадати також, що системні реформи не проводять на першій каденції – їх ініціюють на другому терміні – коли не сподіваються на подальше політичне майбутнє. Можемо тут згадати і Кучму, який, ідучи на другий термін, обіцяв стати зовсім іншим.
Узагалі, ця ситуація показує деградацію української судової системи, яку змушують виконувати не властиві їй функції. І ця деградація судової системи розпочалася давно – ще за Ющенка, а Янукович просто гідно продовжує традиції свого попередника у сприянні подальшій деградації. Коли держава ініціює справу Тимошенко з абсурдними звинуваченнями, коли можливі судові процеси, на яких розглядають позбавлення історичних осіб звання Героя України, то чому не можливе використання суду не за призначенням з боку громадян? Це показує, що насправді суди в нас не є незалежними. І це вирок не самій судовій системі, а цілій країні. Адже якщо суди не є незалежними, то як може бути незалежною Україна?

  Юля  Поліковська,
журналіст:
– Не вірю! В Україні дуже “вибіркове” правосуддя. Можна знайти 1000 і 1 формальну підставу, як не розглянути вчасно позовну заяву простої людини. Наприклад, заявити, що позовні вимоги сформульовані не правильно, або вести досудове слідство, доки термін позовної давності спливе... Що зі справою Ґонґадзе?  Правда ж, питання риторичне. Мене свого часу вразила справа судді Зварича. Ця людина була не просто за посадою суддею, а головою суду, де мали судити всіх нечесних чиновників, державних службовців і політиків. Про яке правосуддя може йти мова!?

  Лариса Копачевська,
заступник головного лікаря 2-ї поліклініки
м. Львова:
– Я не надто вникаю у політику, тому відповісти важко. Вважаю, що притягнути до відповідальності політика не спроможний ніхто. Нам багато обіцяють і посадові особи, і політики, але що означають їхні обіцянки? Вони роздають їх усім і усюди, проте не виконують. Відповідати за все потрібно, а притягнути до відповідальності нікому.

  Ярина Мелень,
адміністратор Палацу культури ім. Гната Хоткевича:
– В Україні?! Навряд. Не з нашим правосуддям і не з нашою кількістю брехливих політиків на одного обдуреного виборця. Ну хіба що політик політика. Така собі показуха, коли один політик, у якого більше важелів впливу (в тому числі фінансових), надумає у такий спосіб розправитися з іншим політиком, у якого тих важелів менше. В інших випадках чекати справедливості марно.

  Тарас Гринчишин,
фотограф:
– Звичайно, політики мали б відповідати за свої передвиборні обіцянки. Однак ані правових зафіксованих у законодавстві підстав для цього, ані механізмів, щоб притягнути їх до відповідальності, у нас немає. За чинної системи голосування, де всі місця “забиті” (чи то куплені, чи в інший спосіб), не завжди навіть на наступних виборах громадяни можуть щось кардинально змінити, бо навіть не завжди знають, хто ж іде після першої п’ятірки і кого вони обирають. На мою думку, більше впливати на ситуацію виборці могли б під час голосування за відкритими списками, коли кожен може впливати на рейтинг кандидата.