Григорій Перепелиця, доктор політичних наук, експерт із питань міжнародної безпеки, про євроінтеграцію України та перешкоди на цьому шляху

Двадцять років незалежності українці мріють про нормальне, цивілізоване, повноцінне життя, яким живуть мільйони людей у Євросоюзі. Стільки ж часу влада декларує прагнення про євроінтеграцію. Але, виглядає на те, що, крім балачок, євроінтеграційний віз майже не зрушився з місця. Дехто каже, що у цьому питанні є регрес. Так це чи ні, покаже час. “Пошта” спілкується зі знаним в Україні та за її межами фахівцем у галузі зовнішньої та військової політики, доктором політичних наук Григорієм Перепелицею.

До ЄС – через НАТО

– На Вашу думку, які перешкоди сьогодні стоять на шляху інтеграції України до Євросоюзу?

– Нині ми зіштовхнулися з набагато складнішою ситуацією щодо приєднання до євроспільноти, ніж ті шляхи, які існували до цього. Головним пріоритетом політики ЄС була політика розширення, поширювання європейських цінностей і стандартів на Східну Європу. Країни, які відповідали цим стандартам, приєднувалися до ЄС. Це – Австрія, Фінляндія, Швеція. В економічному сенсі вони повністю відповідали європейським стандартам і без проблем приєдналися до ЄС, бо їхній рівень розвитку, рівень правової, політичної системи був європейським.

Але була інша група – країни Варшавського договору, країни соцтабору, які мали авторитарні режими й адміністративну економіку, де державною ідеологією була комуністична. Ці країни мали колосальні проблеми з економікою, політичним режимом та безпекою. Як можна було позбавитися цієї радянської спадщини, якщо силові структури, спецслужби чітко пов’язані зі структурами радянських спецслужб, якщо еліта вихована в радянській системі і мислить російськими інтересами?

– Яким чином можна було приєднатися до євро­спільноти?

– Лише через членство в НАТО. Не тому, що цим країнам загрожувала Росія. У 1990-х вона сама прагнула стати членом НАТО. Уряд Єльцина розумів неспроможність військово-промислового комплексу обслуговувати інтереси нацбезпеки. Бо це коштувало сотні мільярдів доларів, і Росія тоді не мала таких грошей. Зовнішня політика за Єльцина свідчить про те, що Росія дійсно прагнула долучитися до європейської спільноти. Але проблема полягала у тому, що Росія мала величезну мілітарну потугу, ядерний потенціал і прагнула до домінування.

Як у цій ситуації могла діяти українська влада? Єльцин і російська влада не уявляли, що Україна може відокремитися від Союзу чи Росії. Але Росія тоді була слабкою, бо над нею домінував радянський уряд. Відтак стався тимчасовий збіг інтересів Росії та інших союзних республік. Головним чинником збігу цих інте­ресів були зовсім не інтереси отримання незалежності України.

Механізм приватизації

– А які ж тоді інтереси?

– Тут були інтереси поділу союзної власності між радянською партноменклатурою. З точки зору її корпоративних інтересів, комуністичний режим був економічно невигідний. Але були потужні ресурси, які треба було приватизувати, привласнити. Хто міг це зробити – селяни, робітники, інтелігенція? Вони не мали для цього коштів. Ідея приватизації належала партноменклатурі. Всі ці ресурси мали привласнити ті, хто був у Москві, бо адмін­економіка була підпорядкована союзним міністерствам. Леонід Кравчук першим збагнув, що внаслідок такої перебудови вся економіка України буде підпорядкована не йому особисто, а тій номенклатурі, яка сидить у ЦК КПРС. Звідси й виникла ідея суверенізації. Це була не суверенізація української держави. Та партноменклатура, комуністи і комсомольці, які нині сидять у ВРУ і керують спецслужбами, вороже ставилися до державного суверенітету України. Але стався збіг їх приватних і політичних інтересів.

Союз розвалився не то­му, що програв “холодну” вій­ну чи війну в Афганістані, а тому, що Ґорбачов запустив механізм приватизації. І коли кому­ністи нині кажуть, що вони – захисники народу, то треба нагадати, що вони були першими ініціаторами відчуження цієї власності від народу. Тепер вони займаються фарисейством, кажуть, що захищають народ, хоча самі першими його і зрадили.

Трагедія України у тому, що ця партноменклатура та криміналітет прихопили державну власність і при цьому залишилися із комуністичною ідеологією. Для комуністичної еліти не потрібна була державність України. І жовто-синій прапор для них був бандерівським прапором. Вони плутають ідею української незалежності з фашизмом. Але вони свідомо пішли на цей компроміс, щоб прихопити всі ресурси України. Вони вирішили потерпіти, щоб цей жовто-синій прапор майорів доти, поки вони не прихоплять усю національну власність українського народу. Після того, як ці люди захопили все, вони тепер вивішують червоні прапори, бо залишилися з комуністичною ідеологією. За такої ситуації Україна буде стрімко втрачати свою державність.

Про небезпеку

– На Вашу думку, які сьогодні є загрози українській державності?

– Безпека держави стала товаром, який продається на міжнародній арені. Це означає, що України, як незалежної держави, не існує, бо її в будь-який момент можуть продати. Питання лише в ціні. Тож ця ціна має відвойовуватися кров’ю. Я думаю, що УПА платила кров’ю за українську державність. Не радянські війська, не НКВС, а лише УПА. Яке ставлення сьогодні до УПА – бачимо. А вони воювали під жовто-синіми прапорами. Можете собі уявити почуття цих воїнів, які віддавали своє життя за незалежну державу, а тепер їх звинувачують у фашизмі! Яка країна може опуститися до такого рівня, коли воїни, які воювали за незалежність, стали ворогами? Тому ми не цінуємо тої незалежності.

– А чи є загроза революції в Україні?

– Я думаю, що незалежність є такою цінністю, за яку ми маємо дуже дорого заплатити. Наші предки заплатили набагато більшу ціну за незалежність, аніж усі народи Європи. Але працюють закони відомого геополітика Маккіндера. Ми потрапили в ситуацію центрової держави. Якщо хтось володіє цією територією, то він має вплив на всю Європу. Україна потрапила у точку геополітичного хреста, як і Грузія. За це місце воюють гегемони цього світу. Для них неважливо, який народ живе на цій землі, їм важливо домінування у цьому
геополітичному хресті.

Чому Росія розв’язала агресію проти Грузії? Уперше одна пострадянська країна воювала проти іншої. Грузія ніколи б не почала війну проти Росії. Росія почала війну не тому, що була проблема Південної Осетії чи Абхазії, а тому, що Грузія опинилися в ситуації гео­політичного хреста. І російські аналітики визнають, що війна проти Грузії була війною проти США. І росіяни виграли цю війну. Відбулося “перезавантаження”, і Росія тепер може диктувати умови США. Наслідком цього стало підписання не вигідного для США Договору про скорочення стратегічного наступального озброєння. Наступною після Грузії є Україна.

– Невже нас, українців, чекає сценарій Грузії?

– Уже ні, бо до влади при­йшов проросійський уряд на чолі з Януковичем, який задовольняє усі забаганки Росії, і харківські угоди є прикладом цього. Ми зливаємо наш державний суверенітет Росії.

Про комплекс меншовартості

– Спостерігаючи за сюжетами центральних російських телеканалів, читаючи їхню пресу, можна помітити, що Віктором Януковичем там дуже незадоволені. Його нині вже порівнюють із Віктором Ющенком… Чому?

– Тут є проблема мало­ро­сійської еліти. А саме во­на сьогодні прийшла до влади. Феномен малоросійства – це феномен хохлів. Це дуже поширений у світі неоколоніальний комплекс меншовартості. Найбільше він поширений у Латинській Америці. Йдеться про те, що метрополії нав’язували свій світогляд, свою мову, свою історію, коли вони заперечували місцеві традиції, забирали не лише матеріальні ресурси, але й духовні. Вони також формували комплекс меншовартості, коли людина не могла проявити себе, як чилієць або аргентинець, бо ці нації сприймалися як дикі племена.

Як ви тоді можете долучитися до цивілізації? Тільки як іспанець або португалець. Тому забудьте про власну мову, свої корені, вивчайте іспанську чи португальську мову і будете нормальною людиною. Це було національне гноблення. Ми маємо таку ситуацію в Україні. У Латинській Америці прекрасні танці. Чому? Бо як вони інакше могли заявити про себе? Вони одягали іспанський одяг і танцювали свої танці! Сьогодні ми танцюємо під російську національну політику. Одягаємо політичний одяг, але танцюємо гопак. Ми залишаємося колоніальною країною.

Про національні інтереси

– Не так давно Президент України підписав нову військову доктрину. Дайте, будь ласка, оцінку цьому документові.

– Я був причетний до створення двох таких документів. Коли писалася перша військова доктрина, я працював у генштабі ЗСУ. Ми тоді писали цю доктрину під українські національні інтереси. Ми прописали позаблоковий статус, як не дивно. Бо тоді була дуже сильна загроза втягнення України до Ташкентського пакту. А з іншого боку, НАТО не хотіло нас бачити серед своїх членів, як і всіх решту країн Варшавського договору. У мене були сильні дискусії у Брюсселі та Вашингтоні, де на конференціях я переконував усіх, що ці країни треба прийняти до НАТО. Поляки дуже хотіли вступити до Альянсу, і ми за них просили. Франція і Німеччина були проти розширення, бо цю думку їм нав’язав Міхаіл Ґорбачов.

Був тільки один шлях інтеграції до Євросоюзу – лише через НАТО. Бо членство в НАТО передбачає повну люстрацію комуністичної номенклатури. НАТО зруйнувало цю основу, привело молодих політиків, які почали формувати нову законодавчу базу, відповідно до вимог ЄС. Тому акцентую: жодна посткомуністична країна європейського простору не могла приєднатися до ЄС без членства в НАТО.

Українська нація є цивілізованою, має великі природні ресурси, Україна є у центрі. Якщо ми, як нація, сконсолідуємося при цих природних ресурсах, то можемо просувати свою політику на всі чотири напрямки. На жаль, сьогодні вже інша політика…

– Як нація може сконсолідуватися? Хіба сьогодні є лідери, за якими підуть люди?

– На жаль, нема. Але є інтелектуальна маса. Львів є одним із осередків, який може сконсолідувати. Львів є духовною столицею України. Київ є політичною, бізнесовою столицею держави, але йому бракує українськості. Коли я у Парижі заходжу у кав’ярню на Єлисейських полях, відчуваю, що це Франція, бо вони розмовляють французькою. І коли я замовлення роблю англійською, то вони відмовляються зі мною спілкуватися. Це брутально, але я їх поважаю. Бо вони мене змушують сказати хоча б кілька слів французькою, тому що пишаються тим, що вони французи.

Наші ж офіціанти на Хре­щатику звертаються лише російською, і я бачу в них хохлів. Це принизливо! У суспіль­стві нема розуміння статусу української мови, а, відповідно, немає консолідації суспільства навколо українських національних інтересів! Держави, які не спираються на єдність нації, є тимчасовими. Україна на своєму гіркому історичному прикладі цю тезу неодноразово доводила.