Коли Франц Йозеф І при­їздив на вокзал Львова, на той момент четвертого за величиною міста Габсбурзької імперії, першим на очі цісаря потрапляв нещодавно збудований неоготичний собор святих Ольги та Єлизавети. Той, хто сьогодні відвідує український Львів, відразу ж помічає неподалік цього собору пам'ятник чільнику ОУН Степанові Бандері. Українські національно-визвольні змагання ХХ ст. поряд зі спровокованим Сталі­ним голодом, жертвами якого стали мільйони - це найважливіші моменти колективної історичної пам'яті, довкола яких об'єднується сьогоднішня нація. 

Президент Віктор Ющенко у червні цього року вчергове підтвердив свою репутацію небайдужого до національної історії політика. Перед візитом до нового ро­сійського президента він відвідав Соловки і віддав шану українським в'язням, які потрапили туди за часів радянського режиму. З цієї нагоди він закликав співвіт­чизників не шкодувати зусиль і вивчати власну історію, спотворену радянською пропагандою, навіть якщо таке вивчення і видається занадто складним, дорогим і в актуальній ситуації не схоже на першочергове завдання. Українці повинні брати приклад з інших держав, зокрема східних німців, які після того, як нарешті покинули "соціалістичний рай",  дуже детально вивчали своє минуле, писали книги, знімали документальні та художні фільми, створювали музеї тоталітаризму. І тепер ситуація у їхній економіці, освіті та культурі значно краща, а Україна все ще має цей шлях перед собою. Іншими словами - хто не знає власної історії, не створить собі й привабливого майбутнього. Економічне чудо, неодмінною складовою якого є осмислення власного минулого - ця ідея не надто популярна у сьогоднішній Схід­ній Європі, хоча саме на цю ідею час від часу посилаються моралісти на кшталт Солженіцина.

Найбільш резонансною є сьогодні в Україні дискусія про штучно створений радянською владою голодомор 1932-33 рр., жертвами якого стали як мінімум 3 млн українців. Український парламент уже ухвалив закон, згідно з яким голодомор вважають геноцидом проти українського народу, а 25 листопада - день, коли відзначатимуть річниці трагедії. Будь-які офіційні заперечення проти цього злочину вважають незаконними. Ющенко планує навіть ввести за такі заперечення кримінальну відповідаль­ність. Можливо, він орієнтується у цьому на польсь­кий приклад, бо тутешнє законодавство уже має пункт, згід­но з яким офіційні заперечення фактів "нацистських" та "комуністичних" злочи­нів, які суперечать історичній правді, можуть каратися позбавленням волі на термін до трьох років (хоча прецеденту такого покарання досі не було). Співзвучність слів "голодомор" і "голокост" - випадковість, адже слово голодомор з'явилося у вжитку в часи Горбачова, коли про голокост в Україні ще не йшлося, тим більше на офіційному рівні.

Зараз українські політики намагаються переконати світ визнати голодомор геноцидом проти українського народу. І хоча у резолюції ЮНЕСКО 2007 року такого визнання немає, 20 країн світу визнали цю трагедію геноцидом. Москва, ясна річ, блокує усі ці спроби з мотивацією, що у південних регіо­нах СРСР, за обережними підрахунками,  також померло від 5 до 7 мільйонів  осіб ін­ших національностей, насамперед, казахів. Тому цю трагедію не можна вважати геноцидом тільки проти українців як етносу.

У цій дискусії йдеться, насамперед, про те, як інтер­претувати мотиви цього штучно створеного голоду -  як намагання радянського уряду за будь-яку ціну виконати нереальні плани і зміцнити таким чином свою владу  чи все ж таки за цими діями криються національно-по­літичні мотиви? У світовій історичній науці ця дискусія все ще триває і, мабуть, видається перебільшено академічною тим, хто вижив під час страшного голоду.

Голодомор торкнувся лише східних територій України, які належали до СРСР ще до 1939 року і досі залишаються під сильним впливом радянської та російської культури і ментальності. Але навіть у Луганську сьогодні цю тему активно обговорюють, опитують свідків і планують встановити 118 па­м'ятників жертвам трагедії. Галичина теж не залишається осторонь. Багато хто тут, схоже до львівського перекладача Юрія Дуркота, вважає, що голодомор може допомогти нації створити „спільну історичну пам'ять". Цією темою цікавляться і західні історики, організовують в Україні семінари та конференції на цю тему.

Значно складнішим є ставлення до культового західно-українського політика Степана Бандери й очолюваної ним ОУН, а також створеної у 1942 р. УПА. Радянська пропаганда називала українські національно-визвольні змагання не інакше як „фашистсько-бандерівськими" і ці пропагандистські кліше донині роз'єднують українців. Бандера боровся спершу проти польського уряду і був ув'язнений у 1934-му за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ, а у 1941 р. став членом укра­їнського уряду у Львові. За це опинився у концтаборі, з якого був звільнений у 1944 р., а після війни продовжував свою діяльність на еміграції у Мюнхені, де у 1959 р. його убив агент КДБ.

Діяльність ОУН і УПА, які ще багато років після завершення Другої світової війни боролися проти радянського режиму, сьогодні також активно пропагує  Ющенко. Виставка на цю тему відбулася навіть у київській будівлі СБУ, під час якої звучали вислови про те, що УПА співпрацювала з німцями не настільки тісно, як досі вважалося, а деякі українці навіть рятували євреїв. Це вже свідчить про принципово нове ставлення до історії в українському суспільстві, про вразливість іншого порядку, якого раніше не було.

Але це, ясна річ, не змінює факту колаборації українців із німцями. І це доволі логічно: інтереси німецької, поль­ської та радянської сторін ні в чому не перетиналися, а отже німці були лише "ворогами наших ворогів".  Антисемітизм був доволі поширеним явищем серед тодішнього українського народу. Українські та балтійські загони у німецьких концтаборах, Варшавському гето та під час повалення Варшавського повстання стали сумновідомими. Як і вбивство 60 000 поляків українськими пар­тизанами у 1943-му на Волині. Тут уже українська сторона змушена вислуховувати закиди в організації "геноциду".

Важко заперечити, що етнічні чистки були метою багатьох сил у всіх цих по­діях. І вражає, насамперед, жорстокість, з якою були здійс­нені усі ці вбивства. Подекуди жертв навіть четвертували, прив'язуючи до чотирьох коней.

І знову виникає запитання про мотивацію, мету. Укра­їнці відстоюють позицію про те, що ніякого наказу про тотальне винищення поляків не існувало, а були тільки від­по­віді на польські каральні акції, й закликають припинити рахувати, на чиєму сум­лінні більше трупів.

Про всі ці події у молодих країнах говорять дуже неохоче. Адже національна міфологія тут все ще проходить період свого становлення. І зворушлива промова Ющенка в Освєнцімі, де був ув'язнений його батько, теж не змінить країни за одну ніч. Але вода камінь точить. І українці однозначно рухаються у правильному напрямку в обговоренні й осмисленні свого історичного минулого.

Ґергард Ґнаук, спеціальний кореспондент німецького видання
"Die Welt" у Варшаві. Статтю було опубліковано
у швейцарському виданні "Neue Zurcher Zeitung".

Переклад із німецької Наталки Сняданко