Мужність поряд із поміркованістю, справедливістю та врівноваженістю належить до чотирьох основних чеснот християнської етики, які обіцяють щастя. Але на відміну від трьох інших чеснот, її найкраще можна описати як певну життєву позицію. То що ж таке мужність? Я постійно ношу це слово у кишені, ніби знайдений колись давно на вулиці камінчик. Воно має присмак чогось лицарського, благородного, відважного, героїчного, самопосвяти задля досягнення мети і ставлення до цієї мети як до чогось важливішого, ніж турбота про себе.

Отже, мужність як одна з чотирьох основних християнських чеснот – вона базується на мудрості, яка спонукає нас шукати справжності, розпізнавати цю справжність, базується на вічній мрії про правду і справедливість. Арістотель ставить мужність десь поміж боягузтвом і божевільною сміливістю, мужність не має нічого спільного ні з нерозважливими діями, ні з тупою бездіяльністю.

Мужність починається із розпізнавання страху, вона тісно пов’язана як із самим страхом, так і з необхідністю долати його. Але що спільного це має з нашим життям, ситим, але в той же час таким, що приймає все більш чудернацькі форми? І найважливіше – чи мужність дає щастя?

Страх – це одна з основних екзистенційних передумов існування. Турбота, переживання, непевність – людина знає чимало форм паралічу, і одна з улюблених стратегій її протидії цьому – залишити все, як є. Мужність стосується як здатності переходити межі і вирушати у невідомість у власному житті, так і більш класичного її розуміння, яке передбачає вміння відстоювати власні переконання. 

Навіть якщо це незручно. Особливо тоді, коли це незручно. Усе це – необхідні передумови для щастя, яке перебуває у співзвучності із нашим сумлінням, а не лише з нагальними потребами сьогодення. Наше сумління. Це теж м’яз, який втрачає гнучкість, якщо його не тренувати, але, з іншого боку, і зовсім позбутися його неможливо. І чим більше віддаляєшся від нього, тим більше віддаляєшся і від себе самого – від власного голосу, власної пісні чи метафори, яка завжди описує той момент, коли над ранок зазираєш собі в очі і бачиш, що є правдою, а що брехнею.

І тут немає місця для загальних фраз, для порожньої теорії, а йдеться про кожен неповторний і єдиний момент існування. Не варто думати, що часи лицарства і честі безповоротно минули разом із лицарями короля Артура, ці часи тривають і триватимуть вічно. 

А. отримав привабливу пропозицію праці від фірми, яка репрезентує все, що суперечить його переконанням. Б. поринула чи поринув у любовну історію, солодкі години якої вже зараз оплачені болем когось третього чи третьої, який ще ні про що не здогадується. В. зробив помилку, яку ще ніхто не зауважив – але шкода від неї все збільшується. Погодитися чи відмовитися? Залишитися чи повернутися в сім’ю? Зізнатися чи промовчати?

Кожен із нас щодня опиняється перед схожими дрібними і поважнішими рішеннями, і ці самотні, тихі моменти формують характер. Мужність – це ніщо інше, ніж просто хороша звичка, народжена з необхідності самовиховання.

Де б ми всі опинилися, якби кожен кидав розпочату справу у момент, коли вона стає занадто складною, або коли потрапляє у поле дії чиєїсь ненависті? Легко показувати пальцями на когось і важко відверто оцінити власне життя.

Мужність можна краще описати як життєву позицію, ніж решту з чотирьох основних цінностей християнської етики. Мудрим можна бути і посеред тиші своєї келії, у теоретичному абстрагуванні від світу кімнати, в якій вчишся. Але бути мужнім можна лише у життєвому вирі, у постійному зіткненні з власними принципами і бажаннями і з неслухняним світом.

Мужність доводять діями, там, і тільки там, де боляче, де на кону опиняються важливі речі, де можуть образити або скривдити через те, що тобі самому здається правильним. Але не слід плутати це із самозадоволеним і наскрізь фальшивим ідеалізмом. Треба поважати власні помилки і власне марнославство – без них нам було би важче рости і самовдосконалюватися.

Тільки те, чого нам доводиться важко добиватися, ми вважаємо цінним. Характер не дається людині від народження, його слід здобувати – важкою працею, стражданнями і постійними приниженнями.

Але за це характер залишається з нами назавжди, і це не маска, натягнута на обличчя абияк, а обладунки, які ідеально пасують до тіла. Стати лицарем власного життя може кожен. Достатньо лише захотіти. І саме це гарантує щастя.
Гюфінґен.

Переклад із німецької

Гарм фон Лінтіґ