Гарм фон Лінтіґ

По той бік від раю можна знайти багатий вибір селян і анальфабетів, аристократів і снобів – світ повний суперечностей і несхожостей. Але так сталося не випадково. На початку, в раю, між людьми не було відмінностей, точніше, надто тонких відмінностей. У кожному разі так вважав богобоязний англійський памфлетист із ХVІ ст.

Як мріяла Єва, а Адам собі
Хто ж був джентльменом
із них далебі?

Цей вірш і сьогодні ще доволі знаний в Англії. Цим, ясна річ, суто риторичним питанням автор хотів звернути увагу своїх сучасників на те, що гарні манери не були притаманні людині у її природному стані. Вони з’являються аж після вікопомного гріхопадіння: з моменту занепаду починається творення відмінностей. Тільки по той бік від раю може існувати щось таке, як джентльмен.

У багатьох країнах, Англія не входить до їхнього числа, сьогодні прийнято вбачати прірву між ввічливістю і природністю. У кожному разі на сакраментальне питання вірша у модних лондонських клубах відповідають, не замислюючись: хто був першим джентльменом до гріхопадіння? Ясна річ, Адам, Єва принципово не береться до уваги у цьому питанні.

У цих клубах, де усвідомлення давньої традиції має більшу вагу, ніж чистота мештів, нікому не важко уявити себе прямим нащадком Адама. Щоправда, той змушений був розлучитися зі своїм статусом джентльмена, коли був вигнаний із раю. Але його нащадки відтоді працюють над тим, щоб повернути собі втрачені позиції. Позиції людини самодостатньої, мешканця раю, якого ніщо не може вивести з рівноваги. Хоча зусилля і пов’язаний з ними стрес, вже не згадуючи про роботу за гроші, – поняття, які аж ніяк неможливо сполучити з вишуканими манерами і самосвідомістю джентльмена. Тож справжнім джентльменам не залишається нічого іншого, окрім як проводити свій час на полюванні та риболовлі, у якомога більш віддалених від цивілізації місцях. Аж поки знову не повернуться на землю старі добрі райські часи. 

Джентльменам подобається комфортне ледарювання

Приблизно так це окреслено в одній невеличкій книжечці, яка була видана кілька десятиліть тому в Англії обмеженим накладом. Невідомий нічим особливим автор Дуґлас Сазерленд, якого нам слід уявляти собі як почесного майора королівської гвардії у відставці, дотепно описує спосіб життя, уподобання і звички типового англійського джентльмена, який у середині ХХ ст. давно перетворився на класичний бренд британської культури. Дивакуватий, але у чомусь дуже симпатичний мешканець сільської місцевості, ексцентричний, а іноді й трохи сноб, – такою описана постать англійського джентльмена у цьому трактаті. Старомодний і манірний, завжди незворушний і спокійний, у сучасному світі він нагадує радше хвилеріз. Замість світської суєти йому подобається комфортне неробство, замість цікавості і відкритості до світу, він віддає перевагу закостенілій відданості незмінним звичкам. Замість готовності до змін і безмежної мобільності – основних чеснот сучасної ділової людини, він володіє будинком у місцевості, куди вкрай складно дістатися і пожиттєво приписаний до ексклюзивного лондонського чоловічого клубу, де він проводить час, якщо його раптом якісь термінові і невідкладні справи змушують таки приїхати до столиці: наприклад, візит до кравця.

У цих “кількох приватних зоопарках, які називають клубами”, можливо, і сьогодні можна зустріти представників цієї “вимираючої раси”, які “колись тримали під контролем пристойну частину світу і не повинні були при цьому мастити собі голову необхідністю працювати”, – як пише один шотландський аристократ у вступі до книжечки Сазерленда. А загалом такі постаті сьогодні вже майже не зустрічаються, хіба десь у забутих Богом закутках Суррея чи Кента, де надзвичайно довгі і заплутані назви селищ здатні правильно вимовити лише місцеві мешканці.

Джентльмени надихали літераторів

Але незалежно від того, чи існують досі англійські джентльмени, і навіть чи можливе сьогодні їхнє існування, у найвіддаленіших куточках світу люди приблизно уявляють собі, як такий персонаж виглядає. Ідеал джентльмена, який у вікторіанській Англії перетворився на другу релігію, вплинув не лише на англійську історію, політику і шкільне виховання. Він також запропонував матеріал для незліченних літературних творів, постатей, від романів Джейн Остін і Теккерея до оповідань Вільяма Сомерсета Моема. Від знаменитого лорда Пітера Вім­сі, який, звичайно ж, був лише детективом-аматором, до бездарних колег блискучої міс

Марпл і аж до нашого сучасника Джеймса Бонда.
Але наскільки поширені уявлення про справжнього джентльмена, настільки ж вони поверхові і розмиті. Більшість із сучасних кліше не стільки намагаються розповісти про те, як виглядає справжній джентльмен, скільки переконати чоловіків, що одягатися слід у тих, а не інших мережах готового одягу.

Джентльмен багато думає про одяг

Справжній джентльмен ніколи не думатиме про одяг більше, ніж це вкрай необхідно, але саме одяг, точніше, цю джентльменську рису, вкрай рідко використовують як розрізнювальну ознаку поміж джентльменами і рештою світу. А насправді у ставленні до одягу полягає дуже важливий елемент світогляду англійського джентльмена ще з часів королеви Елізабет, і це не змінилося і досі.

Саме так висловлюється Ерл оф Честерфілд у своїх знаменитих “Листах до сина”, які й створили у XVIII ст. одночасно світовий і питомо британський ідеал джентльмена. Він пише, що одяг сам по собі – річ вкрай неважлива, проте вбиратися невідповідно до ситуації та обставин не належиться, бо це непристойно. “На моє глибоке переконання, усе вимушене в одязі виявляє недостатність розуміння. Різниця поміж світським чоловіком і невігласом полягає у тому, що невіглас вважає свій одяг чимось важливим і показовим, тоді як джентльмен бачить усю сміховинність цих переконань, але мовчить”. У цьому побічному зауваженні можна знайти важливі ознаки англійського джентльмена: насамперед він світська людина, толерантна, достойна, вміє поводитися належним чином. Він уміє панувати над собою і над життєвими ситуаціями, у які потрапляє. Він уміє сміятися подумки.

Біблія джентльмена

“Світськість, – пише далі Честерфілд, – вдалий опис того, що людина вміє поводитися належно у будь-якому товаристві, вміє пристосуватися до своїх співрозмовників. Бо той, хто не навчений добрих манер, не може вважатися світським чоловіком. Без хороших манер усі інші таланти і чесноти неповноцінні”. Листи Честерфілда справили найбільший вплив на формування і амбіції англійських джентльменів, вони читаються як список законів. Без них фігура джентльмена ніколи не набула б такої ваги у вікторіанську добу.

Ці листи були вперше опубліковані після смерті автора у 1774 році і відразу ж стали бестселером. Уже наступного року вийшли ще три наклади, а протягом ХІХ ст. цих накладів були ще десятки. Цю біблію хороших манер читали в Англії до початку ХХ ст. Ця книга викликала чимало наслідувань як в Англії, так і в інших країнах Європи, де вона також була популярною. Листи Честерфілда були однією з перших книг, які з’явилися друком у зруйнованій повоєнній Німеччині. І хоча в жодній іншій країні ця книга не мала такого успіху, як в Англії, її знали і поважали. Навіть коли зневажливо закидали їй брак філософії. Адже у листах ідеться лише про практичні поради для цивілізованого, формально і за суттю повноцінного існування для привілейованого нероби.

Одружуватися тільки з рівнею

У понад 400 листах, написаних протягом 30 років, політик, дипломат і надзвичайно талановитий есеїст лорд Філіп Дормер Стенфор, 4 Ерл оф Честерфілд (1694 –1773) давав інструкції своєму сину Філіпу про те, як стати справжнім джентльменом. Щоправда, досягнути мети батькові так і не вдалося. Син був народжений у 1732 році від французької гувернантки у Гаазі, куди лорда було відправлено як дипломата. Ясна річ, одружився Честерфілд згодом із дамою свого кола, але у формі таких детальних листів і регулярних грошових переказів він дбав про належне виховання свого сина. З одного боку, ці листи становлять собою справжнє “інтелектуальне бомбардування”, як це було охарактеризовано свого часу літературознавцями. З іншого боку, в них неможливо знайти справді цілісного проекту цивілізованого виховання дитини. А тим більше такого проекту не могли знайти сучасники лорда, адже в ті часи виховання зводилося до самої лише дресури.

Не колупатися в носі!

Поради починаються зауваженнями шестирічному синові не колупатися в носі і не чухати голову. Найбільш інтенсивними поради стають у віці 16-річного, а завершуються незадовго до смерті сина, який у 1768 році помер від хвороби. Мета цих листів доволі ефемерна – перетворити позашлюбного, а через це декласованого, непридатного до політичної кар’єри сина на ідеального члена суспільства. 

Ці поради базуються на життєвому досвіді самого лорда, який багато подорожував, зробив серйозну дипломатичну і придворну кар’єру, був впливовою людиною для свого часу, але змушений був покинути все і усамітнитися у власному маєтку, бо, як сформулював це один із його сучасників, – лорд був майстром наживати собі ворогів. Отже, врешті-решт він таки вів життя цікавого до всього привілейованого нероби.

Як невимушено заходити до кімнати

Він не пропускає жодної найменшої побутової деталі у своїх вказівках. Наприклад, присвячує немало часу вказівкам щодо того, як заходити до приміщення так, щоб у цьому відчувалася невимушеність по-справжньому світської людини. Або як правильно сідати на стілець. Про те, що у розмові завжди слід оминати контроверсійні теми і ніколи не торкатися своїх особистих відчуттів. Що слід уникати узагальнень, демонстрування власної начитаності, непоступливості і занадто довгих слів. Що не можна обтяжувати інших своїми настроями і дивацтвами, до слід багато посміхатися, але не варто відверто реготати. Що завжди і за будь-яких обставин слід зберігати дистанцію і поводитися стримано і обережно.

Пропагований Честерфілдом ідеал джентльмена базується на класичному уявленні чоловіка честі і добре вихованого члена суспільства, у тому сенсі, який ми знаємо ще з античних часів, з праць Арістотеля, Платона, Цицерона і Сенеки. Чесноти середньовічного лицаря, придворного з доби італійського і англійського Ренесансу, французькі уявлення про чесноти (Honette-Homme) доби Людовіка XIV і бароко. Усі ці найкращі мотиви європейської культури поєднує у своїй візії англійський лорд. Але при цьому його ідеал є дуже англійським за своєю суттю. Ідеал англійської ввічливості, яка базується на принципах особистої свободи, невимушеності і відповідності до обставин. Людина, яка живе у відповідності до цих принципів – це особа приємна, ненав’язлива, яка любить товариство і вміє поводитися у ньому, з усіма привітна, доброзичливо ставить до слуг, як до рівних собі. І навіть у присутності короля не застигає у безмежній покорі, бо ніколи не втрачає панування над собою. Людина, для якої соціальне становище людини втрачає вагу, якщо ця людина не вміє поводитися належним чином. Людина, яка зневажає манірність і вдаваність, але поважає простоту. Людина, яка справді може вважати себе прямим нащадком Адама.

Ґюфінґен, Німеччина.

Переклад з німецької