Екс-президент Литви і чинний депутат Європарламенту Вітаутас Ладсберґіс, за повідомленням радіо “Свобода”, зробив у Празі позірно сенсаційний, але цілком реальний висновок – комунізм у країнах Східної Європи досі не подолано. Це сказала людина, яка першою на теренах колишнього Союзу ініціювала люстрацію, а тепер, після майже двох десятиліть, змушена визнати марність своїх зусиль. Ландсберґіс каже, що “парламентською республікою можна маніпулювати, підкуповуючи депутатів для створення відповідної більшості”, і після такого визнання стають цілком зрозумілими потуги вітчизняних лівих запровадити в Україні саме таку форму правління. Хай через коліно, хай навіть у карикатурному форматі 2005-го, та все ж утвердити парламентаризм як домінанту владної вертикалі.

Є проблема, і про неї також чуємо з уст Ландсберґіса – комуністи та їх послідовники ніколи не вирізнялися перебірливістю у засобах досягнення мети. Згадаймо нашого Олександра Мороза – чи не взірець, не старт того, що зараз, з легкої руки Ющенка, ми називаємо політичною корупцією. А наші нардепи серед безконечних коаліціад? Хіба це не вони організовують і беруть участь у ганебних аукціонах з продажу депутатських “тушок” гуртом і вроздріб? Але ж якщо зазирнути глибше у біографії славних представників українського політичного бомонду, то чи не з’ясуємо для себе спільний штрих їхнього минулого – як не компартію, то комсомол…

Думаю, що для таких персонажів парламентська республіка, тобто колективна безвідповідальність є направду рятівним колом, вона ментально укладається у їхній совковий менталітет, вона ж дозволяє заховатися від будь-яких люстраційних спроб, а також – у перспективі – наймати собі ж до послуг лояльного та слухняного Президента. Ми ще довго стежитимемо за мімікрією неймовірних парламентських трансформерів, ми станемо свідками макабричних, із точки зору здорового глузду, альянсів та угод, тому що, як полюбляв казати мій улюблений Амроз Бірс, “політичний союз – це угода двох злодюг, руки яких так глибоко загрузли у кишенях одне одного, що вони вже не можуть нарізно грабувати третього”.

А якщо серйозно, то Ландсберґіс виглядає нині таким собі дон-кіхотом, який заповзявся воювати із вітряками. Його антикомунізм, як це не дивно, виглядає дещо архаїчно, аби не сказати комічно, в очах “старих європейців”, що, на щастя, не знають справжнього обличчя “червоної потвори”. Там, у Європарламенті, – свої “комі”, лискучі і делікатні, вигодувані на харчах профспілок, їхня “лівизна” – це втома від комфорту, виклик розніжених лібералів, шанс вирізнитися серед загальної сірості.
Східна Європа, далебі, має інший досвід. І, судячи з усього, він ще довго даватиметься їй узнаки…