Нарешті!!! Білі – у лісі! І чорні, і руді, і крапчасті... Тільки й чути:

– А ви звідки такі нав’ючені?

– З лісу...

– Кажуть, страхіття там! Всі – як очманіли, з ножами ганяють!

– То не страшно. Страшно, як опеньки нападуть, а ти  не годен відбитися... Та куди ж ви?!

– Так до лісу ж...

Таки напали. Боронимося, як можемо. Все живе суне до лісу – з кошиками і рюкзаками, торбами і кравчучками. І ніхто не вертає порожнім!

Хто встигає першим, той зриває, тобто зрізає джек-пот – відбірні боровики, молоденькі підосичники і рижики, оксамитові польські.
Друга і третя хвиля грибників “зачищає територію”, де лишається чимало добра – лисичок, маслюків, сироїжок, моховиків, які дуже вдало прикидаються опалими листочками.

Ті, що пасуть задніх, теж отримують свої бонуси. Вони беруть не такі, може, елітні, але не менш смачні грузді, білі та чорні. Їх солять, як огірки або капусту, в дубових і керамічних діжечках чи в емальованих каструлях, під гнітом. Традиційний набір спецій: сіль, кмин, кріп, нарізаний дольками часник. Можна перекладати стеблами кропу, листям смородини, корінням і листям хрону. Грузді або вимочують три дні, міняючи воду, або доводять до кипіння, промивають і одразу солять.

Чудовий делікатесний гриб – дощовик. З його ніжної білої м’якоті роблять смачні салати. Для тривалого зберігання дощовики, як і решту грибів, кип’ятять (буквально кілька секунд) і ставлять на заморожування.

Іноді можна побачити, як з деревного стовбура стирчить широкий червоний язик. Це – так звана печіночниця. Якщо гриб зрізати, він сочиться ніби кров’ю. Його нарізають скибками, трохи проварюють і обсмажують у борошні або клярі, як справжню печінку.

Подібно до відбивних, обсмажуються сирі, добре промиті  їстівні і дуже смачні мухомори – “парасольки”. Їх ніжно-бежевий візерунок легко запам’ятати. Ну, а червоні “сарафанчасті” мухомори хай безкорисливо милують око: без них осінній ліс – не ліс.

Та гриби – не єдине, що кладуть у кошик. А шипшина, а сині плоди ялівця, а лісовий щавель, на порядок смачніший за польовий, а тим паче городній? А горобина, яку можна заморозити і взимку приймати як тонізувальний концентрат по 8-10 ягідок щодня?..
Я вже не згадую про тонни цілющого лісового повітря, про пейзажі, гідні пензля Левітана, що компенсують вам “Осінній вернісаж”, який ви з того всього пропустите.

Можна і не блукати в лісі, а провідати стару дачу.

Що більше занедбана, то краще, бо в бур’янах може вирости дощовик гігантський. Це найкрутіший делікатес, подібного якому не знайти в жодному ресторані. Порізати на скибки (знявши шкірку) обсмажити у клярі – смакота! Або зробити салат, як із лісових дощовиків. На старих сливах де-не-де красуються жовто-оранжеві трутовики, які на сковороді мало чим відрізняються від омлету.

Також трапляються гливи, шампіньйони, опеньки.

Опеньки, ці культові у нас гриби – особлива тема.

Якщо вже вони є – то вони є. Їх можна збирати будь-коли і навіть уночі: вони мають дивовижну здатність світитися.

Лісові, лугові, садові. Коричневі, жовті, бурі, зеленкуваті, з рожевим відтінком. Гладенькі або “приперчені”, з товстими або тоненькими ніжками. Збір опеньок – то жнива. Вони стирчать і б’ють фонтанами звідусіль – з трави, пеньків і коренів. Нема коли вгору глянути. А глянеш – і там вони звисають, нахабно лізуть з-під кори старих дерев.

Коли вони тебе заскочать, то вже не можеш зупинитися, поки не скинеш останню сорочку, не наповниш її і зав’яжеш рукави. Тоді остаточно зрозумієш, що сили нерівні. Витреш спітніле чоло і скажеш собі: “Годі. Всіх грибів не збереш”.
І ще одна суттєва перевага опеньок: на них чудово спиться в електричці й сидиться у повному автобусі. І вам добре, й опенькам не зле.

Попереду у вас – тиха українська ніч, повна тремтливих спогадів, цілющих фітонцидів від чищення грибів і солодких мрій про солену і мариновану радість.

А в лісі ніжно світяться опеньки...

Ірина Данчева