Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор, про непросту специфіку та контекст українсько-єврейських стосунків

Останнім часом зростає інтерес до тематики українсько-єврейських стосунків. Бо таки знаючи свою історію, у якій євреї відіграли немалу роль, можна будувати власну ідентичність. Про непросту специфіку та контекст українсько-єврейських стосунків нам вдалося порозмовляти із відомим українським істориком, доктором історичних наук, професором Ярославом Грицаком.
– Ярославе, Ви багато писали про українсько-єврейські стосунки. Як Ви їх оцінюєте?
– На це запитання немає простої відповіді. На нього треба відповідати з численними застереженнями на кшталт “з одного боку… однак з іншого боку…“ і т.д. Я не надто великий прихильник такого підходу, бо він загрожує зведенням історії до нудної і подвійної бухгалтерії. Я вважаю, що перед тим, як занурюватися у складні з’ясування чи підрахунки, вітчизняні історики мають визнати, що українці вписали до історії світового антисемітизму декілька не надто приємних, а іноді й кривавих сторінок. Своєю чергою, ті з них, хто вірить у покликання й відповідальність інтелектуалів, мають від імені українського народу попросити вибачення в євреїв за всі ті події або змусити політичні еліти зробити такий символічний акт покаяння. І лише після зведення нашої колективної провини до рівня аксіоми, що не допускає заперечень, ми можемо спробувати показувати контекст і специфіку – дуже непрос­ту – українсько-єврейських стосунків.
– Серед міжнародної спільноти доволі поширена думка, що українці є антисемітами.
– По-перше, стереотипи не є статичними, їм властива динаміка розвитку. До Першої світової війни мало кому спало б на думку назвати галичан антисемітами, оскільки найбільші антиєврейські погроми – в часи Хмельниччини, Коліївщини, погроми 1881-го і 1919-го років – відбувалися на українських землях поза Галичиною. Образ Галичини, як символу українського антисемітизму, з’явився внаслідок Другої світової війни, його підсилили антиєврейські погроми, що відбувалися влітку 1941 року, після відступу радянських військ і приходу гітлерівців. По-друге, стереотипи нерідко є амбівалентними. Так, упродовж багатьох століть серед українців, як і серед інших європейських народів християнського віросповідання, образ євреїв трактувався як образ “убивць Христа“. І в той же час траплялися випадки, коли українські селяни з повагою ставилися до євреїв, цінуючи їхню побожність, а жінки, повертаючись із базару, заходили до синагоги поставити свічку. Серед українських приказок є й така: “З жидом погано, але без нього гірше“. Однак треба визнати, що з усього спектру існуючих стереотипів в українській свідомості яскраво домінує негативний образ єврея та, відповідно, негативний образ українця – в єврейській свідомості. Можемо говорити про своєрідну симетрію відсутності взаємної симпатії.
– Праці та коментарі на тему українсько-єврейських стосунків нерідко справляють враження, що однією з причин однобоких оцінок є нерозуміння українського контексту. Як розуміти вираз “специфіка українсько-єврейських стосунків“?
– Перш ніж говорити про специфіку, зазначимо: стосунки між українцями і євреями поміщаються у загальну схему, котру зустрічаємо у багатьох інших місцях світу. Це є взаємини між осілими сільськогосподарськими народами та етнічно-релігійними меншинами поза своєю історичною батьківщиною, такими, як греки, вірмени, євреї чи цигани у Центрально-Східній Європі або китайці у Південно-Східній Азії. Як правило, ці меншини займають ніші, котрі є слаборозвиненими або й зовсім відсутніми в осілих народів – скажімо, далекосяжна торгівля, особливі ремесла, лихварство тощо. Чим простіша структура корінного народу – тобто, чим більше однорідно “селянським“ він є – тим більша частка й вища активність цих меншин. Обидва народи не можуть нормально функціонувати один без одного. Але їхнє співжиття постійно позначене взаємним антагонізмом і недовірою, що час від часу зумовлюють насильство більшості проти меншості.
Ця схема діє доти, поки обидва народи живуть традиційно. Вона починає ламатися у ХІХ ст. з правовою емансипацією селян і євреїв. У Західній Європі ця емансипація відбулася приблизно одночасно і за короткий період – умовно кажучи, за часи Французької революції та наполеонівських воєн. Тому наприкінці ХІХ століття у Франції чи Німеччині євреї чи селяни мало відрізнялися від інших верств суспільства: і ті, й інші були значною мірою асимільовані й окультурені. У Східній Європі було цілковито по-іншому: тут емансипація відбувалася пізно й повільно. У Росії селян звільнили лише у 1861 р., євреїв – у 1917 р. До того ж, і село, і єврейський штетль чинили особливо сильний опір змінам. Зрештою, їм переламали хребет дві світові війни з усіма їхніми наслідками – такими, як комунізм і нацизм. Через затяжний і брутальний характер цих змін взаємні антагонізми були глибокими і сильними. Тільки після другої війни, внаслідок соціальної інженерії Сталіна й Гітлера соціальна структура українців і євреїв поступово вирівнялася – обидва народи стали міськими й освіченими. Але зазвичай ментальні зміни повільніші за зміни політичні чи економічні. Тому-то пам’ять про ці конфлікти, недовіра й упередження залишаються дуже живучими навіть тоді, коли формально обом народам нема вже що особливо ділити між собою.
А тепер додаймо до цієї схеми ще один чинник – націоналізм, який виникає у ХІХ ст., а особливо посилюється у ХХ ст. Націоналізм прагне до однорідності: його ідеалом є один народ, одна релігія, одна мова, одна держава. Євреї відповідають на цей виклик по-різному. Одні розвивають власний націоналізм – сіонізм; інші асимілюються у місцеві нації. Однак, як правило, вони асимілюються у ті нації, які мають розвиненішу структуру – скажімо, стають німцями, а не чехами, мадярами, а не словаками, росіянами чи поляками, а не литовцями чи українцями. Місцевий націоналізм чехів, словаків, литовців та українців трактує це як зраду, як загрозу своїм інтересам. Тому-то й вважається, що антисемітизм серед недержавних у минулому націй – чехів, литовців, українців – є сильнішим, аніж серед націй державних, бо в перших є додаткові причини не любити чи ненавидіти євреїв. Ця схема допомагає нам зрозуміти, чому антиєврейські настрої були такими поширеними і глибоко вкоріненими. Однак Україна мала свою специфіку: на українських землях утворилося одне з найбільших у світі скупчень євреїв і, відповідно, напруга антиєврейських настроїв була також дуже сильною. Росія в цьому розумінні була “привілейованою“: завдяки виданому Катериною указові, котрий забороняв євреям оселятися на етнічних російських землях, вони змушені були проживати в так званій “зоні осілості“, тобто на територіях колишньої Речі Посполитої – сучасних Польщі, Литви, України і Білорусі. У зв’язку з цим росіяни майже не знали євреїв. Так було аж до початку ХІХ ст., однак це не заважало процвітати в Росії сильному антисемітизму, про що свідчить бодай творчість Васілія Розанова.
Повертаючись до України: тут маємо справу з давньою і сильною традицією антиєврейської ненависті й насильства, яку можна назвати юдофобією зі всіма її складниками. Специфіка, на мою думку, полягає у тому, що тут не дуже виражений антисемітизм, як сформована сучасна ідеологія – на кшталт німецького, польського чи російського антисемітизму.
Вміння відрізнити юдофобію від антисемітизму дає нам ключ до розуміння української специфіки. Українці не любили євреїв, переслідували їх, але не перетворювали цю ненависть на добре вироблену систему поглядів. Навіть у найбільш ксенофобних працях українських націоналістів немає прикладів очевидного антисемітизму. Щонайбільше, євреїв у них трактують, як “другорядних ворогів“. Це не характеризує особливо погано чи добре українців – це є просто констатацією факту. Можна сперечатися про причини виникнення такої асиметрії між юдофобією і антисемітизмом, але не можна цього ігнорувати, оскільки тоді ми прийдемо до спрощень типу “Петлюра – антисеміт“.
Декілька хвиль насильства щодо євреїв, які відбулися на українських землях у різні історичні періоди, створили образ України, як батьківщини антисемітизму. Але тут треба взяти до уваги, що лише сам факт, що ці події відбувалися на українській території, не робить їх українськими. Винуватцями погромів 1881 року на Сході України були робітники, які, порівняно з місцевими селянами, походили з приїжджого люду, переважно вихідців з російських губерній. Подібно і під час хвилі погромів 1919 року: в них були задіяні практично всі учасники тієї війни (а не лише українське населення) разом із арміями, що перебували тоді на українській території – білогвардійцями, більшовиками, поляками, німцями, різними українськими формуваннями.
Моя тактика подолання стереотипу “українець-антисеміт“ полягає не в запереченні численних прикладів і свідчень юдофобії серед українців. На жаль, вона існувала, і помітна як в українському фольклорі, так і в текстах українських політиків й інтелектуалів. Однак варто звертати увагу на те, що саме цей чи інший діяч робив зі своєю юдофобією: чи намагався її позбутися, чи навпаки – ставив її на перший план, перетворював на нову ціль своєї політичної діяльності. Якщо подивитися з цього боку на українську інтелектуальну традицію, то цікавим і важливим фактом є те, що багато українських діячів свідомо здолали юдофобію в собі й у своєму середовищі.
– Кого Ви маєте на увазі?
– Добрим прикладом є постать Івана Франка. В українській інтелектуальній традиції немає жодного, хто настільки широко займався б єврейським питанням і водночас ставився би до євреїв з таким розумінням і симпатією. В результаті українські антисеміти подейкували, що він і сам є євреєм, і що його справжнє прізвище Френкель, а не Франко. Коли я писав книгу про молодого Івана Франка, то несподівано для себе знайшов декілька відверто антисемітських текстів. Однак його антисемітизм мав характер радше не національний, а соціальний, його можна зарахувати до своєрідного “прогресивного антисемітизму“: молодий Франко не любить євреїв не тому, що вони юдеї – а тому, що, на його думку, навіть найбідніші євреї солідаризуються з багатими євреями, замість того, щоб стати на бік християнського “трудового люду“. З плином часу він щораз більше перемагав свій антисемітизм, намагаючись створити умови  для українсько-єврейського діалогу, стратегічного партнерства.
Такого ж типу прикладом є постать Симона Петлюри, який формувався під сильним впливом Франка, у традиціях українського соціалізму. З точки зору багатьох євреїв, Петлюра – така ж негативна постать, як Хмельницький чи Гітлер. Однак не можна не звернути уваги на всі ті зусилля, яких доклав Петлюра як перед громадянською війною 1917 – 1920 рр., так і під час вій­ни, щоб побороти антисемітизм чи юдофобію, захистити єврейську громаду в Україні від наслідків погромів.
Тут варто сказати про ще одну українську специфіку: український приклад заперечує той висновок, що антисемітизм був сильнішим поміж недержавних, аніж поміж державних народів. І на цю тему є конкретні дослідження – до Другої світової війни для євреїв польський антисемітизм був страшнішим за український. Українські національні лідери виробили спеціальну формулу, яка дозволяла їм протистояти державним націоналізмам: вони виступали за те, щоб євреї зберігали власну ідентичність, модернізувалися, залишаючись євреями, а не поляками чи росіянами. Через те наприкінці ХІХ ст. маємо декілька яскравих прикладів союзу між українськими патріотами і сіоністами, котрі власне і представляли модерний єврейський націоналізм.
Тут може вистачити двох прикладів: українські діячі Галичини були першими, хто вимагав від Відня, щоб євреїв законодавчо визнали окремою нацією, зі всіма правовими наслідками; Центральна Рада запропонувала євреям у 1917 р. програму єврейської національної автономії, котра за своїм характером була винятково зразковою. Вирішальний момент у подоланні традиції українського антисемітизму настав у часи дисидентського руху 1960 – 1980-х років. Варто згадати діяльність таких постатей, як Іван Дзюба чи Михайло Горинь.
– Як Ви оцінюєте проблеми юдофобії та антисемітизму в сучасній Україні? Який стосунок мають до цього сучасні політичні еліти?
– Боюся, що віддаленішими від нас стають 1989 – 1991 роки, то слабшає в Україні чутливість до питання антисемітизму. Сьогоднішні політичні еліти далекі від цієї традиції, вони не зацікавлені у боротьбі з антисемітизмом. Однак, якщо поглянемо на українське суспільство в цілому, рівень антиєврейських настроїв назагал невисокий. З середини 1990-х в Україні систематично проводять дослідження рівня ксенофобії за шкалою Богардуса. Вона дає достатньо детальне уявлення про дистанцію, яку відчувають українці стосовно різних національних і етнічних груп. Згідно з цією шкалою, впродовж тривалого часу євреї знаходилися серед тих груп, до яких українці не відчували особливої дистанції. Помітні зміни настали на початку 2000-х років, коли толерантні настрої пішли на спад. Ці зміни стосуються майже всіх без винятку національних груп. Соціологи вбачають причину не так у внутрішніх обставинах, як у реакції на зовнішні загрози після 11 вересня 2001 року. Багато українців, відчуваючи небезпеку, хотіли б закрити українські кордони і не впускати іноземців. Євреї в цьому списку небажаних займають центральну позицію – як і поляки, німці або американці. Найбільш негативний образ мають мусульмани – араби, чеченці, – ті народи, з якими українці пов’язують загрозу тероризму.
Можна стверджувати, що нині українці не відчувають до євреїв ані великої ненависті, ані особливої симпатії. Порівняно з Росією Україна виграє: там рівень антисемітизму значно вищий. Звісно, нас це не має заспокоювати, оскільки антисемітизм є небезпечною хворобою, а її вірус легко передається.

Ганна Іванів