Цілковитим одкровенням виявився лист Президента України до Українського конгресового комітету Америки. Є підозри вважати, що це – просто реверанс у бік діаспори, аби та якось спробувала дезавуювати ефект від недавньої різкої реакції американської адміністрації на процеси “згортання демократії” в Україні. Однак такі твердження лягають у мейнстрим загальної постави галичан до нової влади і, на жаль, є підставовими з огляду на цілу низку неприємних інцидентів з істориками, журналістами, опозицією etc.

Утім спробуймо поглянути на речі дещо відсторонено. Янукович повертає на свою офіційну інтернет-сторінку розділ про Голодомор. У згаданому листі він артикулює намір передати Інституту національної пам’яті всі архіви про цю вітчизняну катастрофу ХХ століття (хай вже навіть розсекречені). Ба більше, Президент каже, що, передавши львівський музей “Тюрма на Лонцького” тому ж таки інституту, він буде фінансувати цю установу з державного бюджету.

Усе це так, – похитають головою скептики. Тоді чому той же Янукович толерує пана Хорошковського, чому тримає комуніста Солдатенка на посаді директора ІНП? Хіба не розуміє, що ці люди не те що не спроможні, вони відверто не бажають змін, маючи своє бачення майбутнього розвитку України. Не кажучи вже про те, що саме Януковичу припадають усі критичні стріли з боку зарубіжжя через групу осіб, які діють на власний розсуд та ідеологічний смак.

Гадаю, Президент усе чудово розуміє. Але хто, крім нього, знає, чому згадані панове діють так, а не інакше, чому власне дозволяють собі вдаватися до репресій, необґрунтованих нагінок опозиції, бавитися з вогнем у розбурханій пристрастями країні? Ми можемо лише припускати, що Янукович зобов’язаний Хорошковському та його бізнес-партнерові Фірташу за підтримку під час президентської кампанії, можемо зрозуміти, що комуністи потрібні гарантові як складова правлячої коаліції, бо без них навіть із “тушками” з Азаровим далеко не заїдеш.

Я не схильний думати, що Янукович ось так раптово почав поділяти погляди тих, хто ще недавно голосував проти нього. Я, радше, можу передбачити ситуацію, коли до Януковича нарешті починає приходити усвідомлення, що волею долі йому випало керувати країною, яка, на жаль, не вирізнялася консолідованою спільнотою. Як оце полюбляють говорити, – він починає розуміти, що є Президентом не Донеччини, а ще 25 регіонів.

А ще В.Ф., мабуть, міркує про власне майбутнє. Про те, що каденція спливе хутко і йому доведеться звітувати перед народом. З цього приводу повчальною є історія Лукашенки, який на диво толерує явно пробілоруського міністра закордонних справ Сєргєя Мартинова – людину, до якої із пошаною ставляться у Європі, незважаючи на неприязнь до “бацьки”. Може, в оточенні Януковича також з’явилися такі особи?