Почну з банальної сентенції: ніщо не минає без сліду. Навіть те, чого не зауважиш на цьому сліду – таке воно дрібне, мізерне, непомітне. Але... але відчутне у якихось вимірах, на які великий мастак – завтрашній день, а загалом – майбутнє, що з хаосу подій, явищ робить баланс. Поганий чи добрий, не нам сьогодні об тім знати. А поки що він у почуттях, підсвідомості, які, по-моєму, живуть десь в одному помешканні. А якщо й у різних, то двері їхні виходять в одні сіни.

“Ні, ні! Буде щось інше”

Мене завжди дивував один ботанічний факт – насінина, з якої виростає блондинка-береза, Betula, як звати її по-латині, починається із зернини, не більшої, ніж слід кінчика голки на папері, значно меншої за крапку в кінці цього речення. Спробуй-но вгадати в тій піщині її майбутнє – могутнє дерево! Але так трапилося в моєму житті, що я зустрівся з людиною, яка сказала: “Я знаю майбутнє, ось у чім річ”. Сказала це без пихи й зверхності, такої властивої нинішнім віщунам і різній оракульській шпані.

Я щойно приїхав до Луцька. Жив завзято, як і личить журналістам-неофітам, які щойно обмили мадерою у київській винарні на вулиці, що веде до театру Івана Франка, свої університетські значки-“поплавки”. А взагалі, у цьому волинському містечку панувала нудьга. Газета і радіо займалися переважно описами всіляких конференцій, засідань партійного активу, де йшлося про “недовиконання” і “перевиконання”. Дух епохи Хрущова висів смогом над громадським життям.

Розвіював нудну одноманітність життя хіба реєстр прізвищ помітних городян, який молоді журналісти склали й поновлювали, відповідно до кадрових змін. Приміром, мером Луцька в ті роки був товариш Бездушний, начальником обласного управління охорони здоров’я - Живодьор, у ДАІ працював Розгон, обласним суддею – Цілуйко, в КҐБ - Прочухан і Чорноморд, в управлінні юстиції – Ременяка... Останнім, кого занесли до цього списку, був дитячий лікар Пістюк.

Мабуть, це було великою різноманітністю в одноманітності, – позаяк і досі тримається у пам’яті. Хоча вже інше століття, а життя – й поготів.

Якось теплої весни 1960 року біля входу до скверу, де були поховані брусиловські солдати, замість звичного оголошення про лекції в обласному будинку культури, з’явився анонс про психологічні досліди, з якими виступить якийсь Вольф Мессінг. Чому “якийсь”? Та тому, що про цього генія майже ніхто тоді не знав. Ходили глухі чутки, що це надзвичайний гіпнотизер, а кореспондент “Радянської України” за гальбою пива у “Голубому Дунаї” сказав, що чув у Москві, буцім Мессінг передрік Сталіну строки початку і закінчення війни. І був точним.

Зранку в день виступу мене викликав редактор і з порога сказав:

– Щоб не забути. Знайди в готелі отого шпагоглотателя, поговори з ним, аби він дав матеріалістичне пояснення своїх фокусів. Не огинайся, будь наступальним. Ти – університетчик і кореспондент “Радянської Волині”, а не якоїсь “Червоної синьки”!

До речі, про “Червону синьку”. Артіль з такою зухвалою назвою існувала в місті відразу після війни. Я не вірив розповідям старших колег, вважав це за розіграш і реготав. Але номер артілі в телефонному довіднику довів, що треба бути серйознішим.

І ось готель. У двокімнатному покої мене зустріла жінка. Пізніше я довідався, що це була Валентина Івановська, незмінний помічник і друг ясновидця.

– Ні! В жодному разі, – відповіла вона на моє досить агресивно висловлене бажання побачитися з “артистом”. – Вольф Григорович готується до сеансу, – додала сердито, як говорять з дітьми, які хочуть ще до обіду пізнати секрети круговороту води у природі.

Але я, університетчик, людина не з “Червоної синьки”, пам’ятав про настанову… На мій ґвалт відчинилися двері сусідньої кімнати, з яких вийшов невеликий на зріст, худорлявий чоловік зі зморшкуватим обличчям, чверть якого затуляли великі окуляри.

– Юначе, що ви хочете?

– Я з редакції...

– А, зрозуміло. Хочете зі мною поговорити й усунути зі своїх майбутніх вражень таємниці нечистої сили?

– Не те, щоб…

– Заходьте.

У мене залишилося враження, що йому, мабуть, було приємно спілкуватися зі мною – знаєте, часом так хочеться писати і малювати на незайманому білосніжному аркуші паперу. Я довідався тоді, що народився він бабиним літом 1899 року під Варшавою, про подив людей і його самого від своїх здібностей, про скарби магната Чорторийського, віднайдені на прохання графа в його маєтку… Я перезарядив авторучку з чорнильниці на столі, але Мессінг підняв долоню:

– Потім, ми ще зустрінемось. Знаєте, життя – це матеріал для спогадів, а вони – перевірка...

– Перевірка чого?

Він не відповів. А наступної миті його чоло проорали глибокі повздовжні зморшки.

– А ви знаєте, хлопче, нашу розповідь не надрукують.

– Як це? Сам редактор замовив. Чи ви думаєте, що не зможу написати? – образився я.

– Ні, ні! Буде щось інше. Не ображайтеся.

Того вечора я сидів у першому ряді будинку культури. Я був найуважнішим серед глядачів, стежив за кожним тремтливо-нервовим рухом тіла і рук мага, кому із залу ставили безліч запитань, давали подумки доручення. І, не заходячи до “Голубого Дунаю”, де зібралися принишклі від побаченого і почутого на сцені колеги, швиденько помчав додому. Писав цілу ніч. Писав і переписував.

Репортаж підписав до друку сам редактор, його запланували на третій сторінці у розділі “Наука і культура”. Я навіть зловтішався, згадуючи пророцтво Мессінга про провал затії.

Матеріал мав побачити світ 21 травня. А 20-го... Такого урагану, що промчав Волинню того дня, ніколи не було у цьому замріяному, тихому краї. На своєму шляху торнадо, що прибрів із Заходу, знищив чимало осель, здув аж до фундаментів ферми, уклав, неначе доміно, могутні опори високовольтних електроліній, зчинив страшенний безлад і в Луцьку. Літали дахи, вийшли з ладу телефонна та електрична мережі, зіпсувалися водогони.

– Оце так-так, – розгублено говорив заступник редактора Вадим Симакович, оглядаючи цеглину, яку занесло до його кабінету з третього поверху будинку навпроти.

– Ну що, Володю, – сказав, обтрушуючись, фотокор, якого, як він твердив, “прикотило на роботу” з сусідньої вулиці, – вважай, що твій телепат Мессінг мав рацію.

– Яку рацію?

– А те, що твій репортаж не побачить світу.

Цей очевидний факт мене вразив…

Редактор розпорядився, “аби не додавати паніки”, обов’язково випустити газету. Але для цього треба взяти набір і їхати в сусідню обдасть. Там, у Рівному, зверстати шпальти і видати черговий номер. Я зголосився бути добровольцем випускової групи. 70 кілометрів ми їхали годин зо п’ять, зупиняючись у дорозі в очікуванні, поки військові батальйони розпиляють і вивезуть з шосе вирвані з корінням дерева. Цілу ніч ми працювали у Рівненській друкарні, але коли закінчили роботу,  в мене був зіпсований настрій – в останні години мій репортаж вилучили зі шпальт. Надійшла, бачте, рекомендація дати якийсь офіціоз. “Ну нічого, за день-два в Луцьку відновиться нормальне життя, і я зумію вийти зі своїм багатостраждальним матеріалом”, – заспокоював я себе. Однак минув час, і коли я пішов з гранками до редактора, той розвів руками: “Мессінг ще до урагану поїхав з міста. Давати зараз репортаж якось не випадає”.

Зустріч у “Жоржі”

Минуло з десяток літ. Я все рідше згадував про травень шістдесятого і взагалі про юнацькі спроби у своїй першій газеті. Працював у львівській “Вільній Україні”. Якось на вечірній каві “Під вежею” до мене підійшов викладач медучилища Володимир Михайлович Огорович. Він часто заходив до редакції, з багатьма дружив. А часом показував “фокуси”: затискав у кулаці гроші й звертався до мене, аби я відгадав, яка сума в руці. Дивно, але я завжди вгадував:

– Це я тобі навіяв відповідь, – торжествував він.

Досліди самодіяльного медіума викликали кпини: спортрепортер Алік Матов теж грав у медіума. “Скільки?” – показував він колегам затиснутого кулака. І будь-хто, вільний від роботи, гукав: “Хлопці, Алік іде до пані Ґені. У нього є рубль”. Скидалися по карбованцю і йшли на Валову в буфет, який у компанії називали то “Під люстерком”, то “Тарасівною”, бо туди часто забігав письменник Тарас Мигаль, а то й “У пані Ґені”. Так звали привітну товсту шинкарку, яка наливала в борг і записувала ім’я безсрібника червоним олівцем на стіні. Через це бічний простінок набував вигляду килима з магометанським мереживом.

Огорович взяв горнятко кави і став поруч.

– До Львова приїхав знаменитий Вольф Мессінг, – сказав він. – Завтра він виступає у Будинку офіцерів, сьогодні вільний. Я знайомий з ним. Хочеш, підемо до нього в гості?

– Мессінг? – перепитав я. – Ти знаєш, я теж мав з ним зустріч. Якось у Луцьку...

І переповів йому давню пригоду.

– Ти думаєш, випадковий збіг обставин? – вигукнув Огорович, почувши історію про ненадрукований репортаж. –

Ні, він знав наперед про майбутній провал.

Перед тим, як іти до готелю “Жорж”, ми зайшли в гастроном.

– Є пиво “Львівське світле” у пляшках по 330 грамів? – запитав Володимир Михайлович.

Такого не виявилось. Ми обійшли центральну частину міста і тільки десь за Оперним знайшли напій у такій тарі.

– Слухай, Володю, чому ти такий сноб? – роздратовано запитав я товариша. – Ти думаєш, пиво в таку плящину наливають зі спеціального казана?

– Це не я сноб, а Вольф Григорович, – спокійно відповів Огорович. – Він, бач, ще до війни у “Жоржі” пив з такої пляшки наше пиво . Тому йому тоді засмакувало.

Розмовляти з Мессінгом було непросто. Він говорив уривчасто, несподівано перебиваючи себе і співрозмовника. Асоціації та аналогії були непередбачувані й часом незрозумілі.

Бажаючи розвіяти недобрий настрій господаря, я тихенько замугикав польську “Ціху воду”.  Все-таки Мессінг родом з-під Варшави. І раптом Вольф Григорович вступив речегативом: “Ціха вода бжегі рв’є, не вєш навєть, як і гдзє...”

А потім до мене: “Ви знаєте, що ця пісенька подобається мені. Звідки?

Ми з вами вже зустрічалися. Щоправда, не співали”.

Я розповів про зустріч у луцькому готелі й про те, як я хотів надрукувати репортаж. Раптом він поринув у стан якогось трансу.

– Але не надрукували, – рвучко не то запитав, не то ствердив. – Тільки не кажіть, чому... Пожежа? Ні! Це було щось інше. Ви не захворіли... Це була стихія! Світ перевертався.

Я не витримав:

– Так, Вольфе Григоровичу. Це була стихія.

– Шалений вітер із заходу, – не слухаючи мене, говорив він. – А ви мені тоді сподобалися. У вас був порив і віра, що все належить вам, людині...

Я був приголомшений.

– Ні, молодий чоловіче, ясновидіння не можна пояснити за допомогою логіки, формул, – раптом відповів він на моє невисловлене запитання. – Я не можу сказати, чому я такий, як не скажете це про себе і ви. Всі відповіді хибні.

…Багато-багато літ минуло відтоді. Одні пробігли, інші, як жебрак з ціпком, довго нудили на сірій вулиці, а ще якісь щезли ранковою годиною, лишились непоміченими, як піщинка Betula. І давайте повіримо на слово, що з неї, невідомої, виросло і весь час виростає життя – велика блондинка-береза, яка десь шумить над горбком пророка.

Володимир Пальцун