Подорож Західною Україною, яка колись була важливим культурним осередком Європи

Від кордону ЄС до цієї старої європейської метрополії – лише година їзди автомобілем. А потім посеред гірського ландшафту півночі Карпат на горизонті з’являється Львів, галицьке місто, колись четверте за величиною у Габсбурзькій імперії. Тут зібрані архітектурні перлини різних стилів – від ренесансу до сецесії. А на вулицях середмістя і досі можна побачити автентичну стару бруківку, з якої небезпечно вистромлюються трамвайні колії.

Це велике місто, яке неминуче успадкувало би відкритість до світу, якби населення цього міста майже цілковито не винищили та не депортували у період панування Гітлера та Сталіна. Але місто не втрачає надії повернутися до традицій свого минулого. Навіть попри те, що вступ до ЄС і безвізовий режим наразі не належать до найближчих перспектив для українців. Але у 2012 р. сюди з’їдеться увесь світ (іноземці не потребують віз для в’їзду в Україну!), а Україна разом із Польщею стануть організаторами чемпіонату Європи з футболу. У середмісті вже зараз з’явилися нові таблички із назвами вулиць – під написами кирилицею тепер є і написи латинкою.

Але при всій своїй відкритості Львів все ще, чи знову, бо так уже було і за габсбурзьких часів, і за польських, і за радянських, є не­офіційною столицею українського національно-визвольного руху. І сьогодні львів’яни, як ніколи сильно, ідентифікують себе з партизанським рухом 40 – 50-х рр., немає значення, де саме – у ресторані з суші, чи у “Віденській кав’ярні”. І у цьому випадку шлях до серця проходить через шлунок.

Найбільш популярною серед спраглих національної екзотики туристів є, мабуть, рустикальна партизанська кнайпа “Криївка” на площі Ринок, навпроти Ратуші. Знайти її можна лише запитавши у когось, реклама кнайпі не потрібна, а вішати вивіску – ламати концепцію. Ви маєте постукати у двері, і тоді починається ритуал: різко відхиляються дерев’яні двері, і у них виростає постать озброєного чоловіка.

– Слава Україні! – намагається він вигукнути якомога грізніше.

– Героям слава! – треба сказати у відповідь, і тільки після цього вас пустять до середини.

Пам’ятники національним героям можна побачити у різних куточках міста, і насамперед пам’ятник Степанові Бандері, чи не найзнаменитіший. У 1941 році, у перші дні радянсько-німецької війни, він проголосив у Львові незалежність України. А потім опинився у концтаборі Заксенгаузен. Сьогодні у Галичині вважається, що нинішня незалежність України була би неможлива без бандерівців, які і після війни боролися з радянською окупацією. А у Росії їхню роль зводять до колаборантів із нацистами і антисемітів.

До інших популярних туристичних кнайп середмістя належать єврейська кнайпа та “Масони”. Останні намагаються залучити клієнтів рекламною стратегією “найдорожчої кнайпи Галичини”, але всередині панує засиджена мухами порожнеча.

Івано-Франківськ

Наступний обласний центр. Три години автоподорожі від Львова. Перший погляд не викликає особливого оптимізму навіть попри те, що це місто відоме як резиденція письменницької колонії, а також місце глибокої депресії.

В Івано-Франківську живуть Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, письменники, які дали своїй країні голос у Європі. Вони належать до громадян, які ще якийсь час тому з надією дивилися у бік Європи, але теперішня політична ситуація викликає у них лише глибоку депресію. Проросійський президент Янукович, шість років тому всенародно засуджений за фальшування результатів виборів, прийшов тепер до влади. І над країною запанували настрої безнадії і розчарування.

Кожна східноєвропейська нація пережила свої постреволюційні фрустрації, але ніде вони не були такими сильними, як в Україні.

– Ми знову опинилися там, де були тридцять років тому, коли я починав писати, – говорить Андрухович. – На етапі совка. Нам, галичанам, набридло постійно виконувати сізіфову працю.

Андрухович бачить лише один, радикальний вихід із ситуації: якщо східні русофіли хочуть повернутися до “совка”, треба їх відпустити. Нехай перетворюються на 84-ту провінцію Росії і дадуть спокій галичанам!

Чернівці

Місто, яке черпає сили з власного міфу. Колись про це місто писали, що тут замітали вулиці трояндовими кущами, а книгарень було більше, ніж хлібних крамниць. Щоб увічнити цей міф, чернівчани поставили пам’ятник трояндовому віникові: невидима рука замітає бронзовим віником тротуар біля стіни будинку.

Але це ще не все, рідне місто Пауля Целана справді причепурилося, починаючи зі свіжореставрованої центральної вулиці Кобилянської з її пишними фасадами і до виразно візантійської резиденції православного митрополита (сьогодні тут розміщений центральний корпус університету, територія довкола якого вважається найгарнішою з приуніверситетських територій усієї Східної Європи). То тут, то там можна побачити на території офіційних споруд об’єкти сучасного мистецтва, що не дуже типово для цієї країни. Той, чиї очі втомляться від денного світла, може поблукати вуличками вночі – фасади центральних кам’яниць підсвітлюються сучасними ліхтарями.

Тульчин

Ми переміщаємося далі на схід і зупиняємося на градусі довготи Санкт-Петербурга і Києва. Ландшафт стає все пологішим, наближається степ. Тут колись закінчувалася територія Польщі. І тут є містечко Тульчин. А в ньому замок розміром як німецький замок Сансуссі, з двома бічними прибудовами, двоповерховий. Фасад головного корпусу відреставрований і свіжопофарбований білим і рожевим. Східне крило демонструє деякі сліди реставрації, західне – жодних. Польські магнати Потоцькі збудували цей замок майже у той самий час, коли було зведено фортецю у Потсдамі. Тут були маєтки Потоцьких, а цей замок сьогодні виглядає як географічна зрада чи спокуса, бо коли Прусія і Росія почали ділити між собою Польщу, можновладний Станіслав Потоцький перейшов на бік цариці, чим заслужив генеральський чин. І саме відтоді він вважається найбільшим зрадником батьківщини у всій польській історії. Сьогодні його замок розвалюється, а розкішний колись парк біля замку дичавіє. У замку міститься училище для виконавців народної музики і бібліотекарів. Час від часу у дворі замку паркується старенька “Лада”, якою батьки привезли на навчання свого нащадка.

У бібліотеці висять портрети графської родини. Директор Леонід Тращук розповідає, що кілька років тому з Києва було виділено кількасот тисяч євро на реставрацію замку. “Але відтоді, як вам відомо, у країні настала криза”, – завершує він свою розповідь. Важко йому не повірити.

– Архітектор, який зводив Тульчин, француз, перед тим будував Версаль, – розповідає бібліотекарка.

На жаль, це не може бути правдою. Але якщо вірити Рільке, то “бідність – це блиск зсередини”... Якщо цей замок колись був гарним, то ще гарнішою була його власниця Софія Потоцька. Її біографії міг би позаздрити кожен: юна грецька куртизанка у Константинополі закохала у себе польського посла. Потім потворного польського коменданта фортеці. Вони одружилися, і разом із ним Софія об’їздила світові столиці. Вона була знайома з Фрідріхом Великим, Марією Антуанеттою, князем Потьомкіним. А в самому кінці у неї закохався генерал Потоцький. І слава, яка залишилася після неї, примушує нас скреготіти зубами від заздрості.

Умань

Недалеко від Тульчина. Біля Ратуші Лєнін упевнено показує шлях подорожнім. На околиці міста знаменита Софіївка – англійський парк, колись збудований для вродливої Софії. А поміж центром міста і парком – хасидський квартал, щось таке, здавалося б, неможливе тут, де був один із центрів голокосту.

Поміж дев’ятиповерховими будинками, посеред радянського бетону і пострадянського спустошення можна побачити молільні під бляшаним дахом. Чоловіки і жінки окремо. Тут 200 років тому було поховано равина Нахмана із Брацлава. Чимало євреїв переїхали сюди жити, щоб бути ближче до його праху. Тут можна побачити і машини з німецькими номерами, імовірно, їхні власники-євреї спершу розмістили своє тіло в Німеччині, щоб потім придбати помешкання в Умані. Неподалік містяться магазинчики з кошерною їжею, вивіски гебрейською. На свято Рош Гашана, єврейський Новий рік, тут починається справжній рух. З Брукліна приїздить равин Абрагам Васильський. І починаються хасидські танці. Минулого року на свята сюди з’їхалося понад 25 000 хасидів.

Але зараз тут тихо. Лише двоє стареньких українців сидять на сонечку на лавці перед своїм будинком. Біля них сперся на свій мопед добре вбраний юний єврей. Він уважно слухає їх. Один із старих чоловіків говорить із перекривленим виразом обличчя:

– Я нічого проти євреїв не маю.

А потім ще раз:

– Я справді нічого не маю проти євреїв.

А потім глибоко вдихає. Цікаво, що буде далі, але ми не хочемо заважати, тому йдемо геть.
Переклад із німецької

Ґергард Ґнаук – спеціальний кореспондент німецької щоденної газети “Die Welt” у Варшаві, висвітлює політику Центральної та Східної Європи, Росії, а також Прибалтики. Публікується за виданням: “Neue Zurcher Zeitung. Feuilleton”. http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/aktuell/go_east_1.7110147.html

Ґергард Ґнаук