У передчутті астрономічних цін на харчі порядні ґаздині взялися до старих та випробуваних рецептів: усе, що ще можна придбати на ринках за поміркованими цінами, тепер солиться, кваситься, пастеризується… Аби сяк-так пережити зиму.

Маємо одвічну проблему: щозими нам чогось бракує: то харчів, то газу, то ламаються тепломагістралі, то піскосуміші для ожеледиці катма. За будь-яких урядів: авторитарних, демократичних, “регіональних”. Власне кажучи, усі вони – ці влади – разом узяті, вже скомпрометували не одну ідею, і не одну модель побудови держави.

Зрозуміло, прецінь, від чого те все. Не тому, що в українців руки виросли не з того, перепрошую, місця. А тому, що ми не годні обрати собі провідників, бодай на йоту вищих від світосприйняття та світорозуміння пересічного обивателя. Кількадесят років “совка”, коли той, “хто був ніким”, ураз міг стати “усім”, досі сидять у нашій генній пам’яті, і якщо трансформуються, то дуже макабричним чином. На кшталт того, коли біографію нашого славного Президента назвали “втіленням американської мрії”.

Якщо це так, то цілком зрозумілими є мотиви Віктора Федоровича та Ко збудувати державу на американський штиб. Іншими словами, повернути Україну навспак і назвати її президентською республікою, як і в США. Тоді до “американської мрії” взагалі можна буде сягнути рукою.

Та проблема в іншому. У тому, що США як постали державою із президентською формою правління, так і залишаються нею уже понад двісті літ. І механізми рівноваг та стримувань там дуже вивірені і, я б сказав, витончені. Гадаю, не один мешканець Білого Дому посивів від дум, як задобрити Конгрес чи Сенат, аби “протягнути” через їхнє сито потрібний для адміністрації закон.

У нас же ціль дещо інша: ручне керівництво законодавцем, формування такого собі конвеєра, з якого тільки й гляди, – виринатимуть корисні для владоможців (але не для країни) рішення. І бажано, аби у стінах Верховної Ради не було зайвих крикунів-опозиціонерів, а якщо такі й заведуться, то тільки зі схвалення стратегів, що мешкають на вулиці Банковій.

Ось і маємо: переформатований закон про вибори до місцевих рад, який, вочевидь, стане першим каменем у фундаменті вже пообіцяного гарантом Виборчого кодексу, вимучений (зате який!) Податковий кодекс, названий у середовищі знавців КАТом (кодексом Азарова – Тігіпка), проект змін до Конституції (із зауваженими вже “поправками”, які фактично зроблять Основний Закон цілком новим). А ще – нові тарифи, нові ціни, акцизи тощо.

Саме останні є причиною такої гарячкової працездатності команди регіоналів. Адже ці “консерви на зиму” мусять бути убезпеченими і легітимізованими, ба більше – мати відповідні “ступені захисту” на випадок щонайменшого спротиву з боку спільноти.

І ще. Певна річ, “синдром нетерплячки” виник унаслідок довгого очікування “донецьких” на усю повноту влади. Погодьтеся, їм ніхто не боронив реформувати країну і раніше: Віктор Федорович був прем’єром і за часів Ющенка. Однак тоді ми не чули ні про податкові кодекси (хоча Катеринчук, пам’ятаємо, працював над таким), ні про конституційну реформу. Висновок один: нинішня “еліта” не вміє працювати в умовах конкуренції та плюралізму думок, їй якщо правити – то тільки одноосібно, без тіні сумніву й сумління.

Отже, “консерви перші” – місцеві вибори. Вони покликані забезпечити владу регіоналів щонайменше на Сході, Півдні та Центрі країни. Дехто подейкує, що “від Донця по Збруч”. Не важливо, чи матимуть вони там більшість у радах всіх рівнів, чи сформують її із сателітами або ж технологічними партійними проектами.

“Консерви другі”: Податковий кодекс. Щойно його ухвалять, почнеться справжня люстрація бізнесу: від дрібного торговця на Галицькому перехресті до вчорашнього олігарха, який мав симпатії до “помаранчевих”. Завдання: або забрати те, що “погано лежить”, або ж змусити активних у підприємництві громадян працювати “під дахом” своїх. Прибутки і податки, звісно, буцімто до бюджету, але соціальних виплат буде значно менше, ніж галасу довкола них.

“Консерви треті”: конституційна реформа. Якщо її проштовхнути вчасно, то можна зважитися й на парламентські вибори навесні. Бо хто тоді матиме інтерес у законодавчій діяльності? Хіба лише пристосуванці та самозакохані статисти. Охочих до опозиційності суттєво поменшає.

Що залишається обивателю? Активно запасатися на зиму харчами, аби довгими та нудними вечорами, на ситий шлунок споглядати телевізійні ток-шоу про “поліпшення життя вже сьогодні”. Інших програм не чекайте, хіба час од часу футбол від Ахметова…