Після багатьох далеко не однозначних і часто цілком не звичних для нинішнього українця кроків нової влади ми досі не побачили бодай якогось втямливого вияву народного невдоволення. Так – поодинокі малочисельні тусовки, стогін на прес-конференціях позавладних діячів, розмови у маршрутках, та й ті більше сповнені гумору, аніж гніву…

Здавалося б, мало б бути навпаки: адже від найближчого переслідувача – Юлії Тимошенко – Віктора Януковича відділяло усього три відсотки. А тепер ледь не половина свідомого населення країни мовчить, наче йому заціпило, байдуже споглядаючи на вчинки, які аж ніяк їй не до душі…

У Жана Бодріяра є пояснення цієї “заціпленості мас”: це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імені. А отже, це зовсім не форма відстороненості, а досконала зброя”. Якщо виходити з такого трактування, тоді стане очевидним, що “досконала зброя” є двосічною: народ мовчить і перед можливими викликами, які, буз сумніву, матимемо найближчим часом у суто побутовій царині тарифів та цін; але той же народ не дозволяє говорити від свого імені вчорашнім провідникам, які або не виправдали його сподівань, або ж виявилися неактуальними, нехаризматичними; або просто по-людськи не отямилися від поразки.

З іншого боку, українцям уперше доводиться мати справу із такою “прудкою командою”, радше ми звикли довго запрягати, і тому і Ющенко, і Кучма (про Кравчука – розмова окрема), враховуючи ментальну нездатність громадян адекватно сприймати різкі зміни, воліли довго обсмоктувати свої рішення і ще довше їх втілювати. Натомість Партія регіонів вдалася до тактики бліц-крігу, і зараз, озираючись на півроку її перебування при цілковитій владі, й справді можна оніміти від змін, що трапилися в країні. Приклад, який лежить на поверхні, і, можливо, не має прямого стосунку до політики: реконструкція музею Шевченка у Каневі. Адже, з одного боку, влада посягнула на святая святих – хрестоматійний образ Кобзаря, знайомий не тільки і не стільки “новим українцям”, а навпаки – вихідцям із СРСР; з іншого боку, вона втілила вимогу осучаснення Пророка, про яку давно говорили найвитонченіші новітні українські інтелектуали – Грабович і Забужко, зокрема, між іншим, теж ризикуючи бути освистаними та звинуваченими у паплюженні Великого Тараса.

Тобто, над природою та причинами “дивного мовчання мас” ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно, і, можливо, самі маси скажуть, чому їм не кортіло говорити. Якщо, звичайно, матимуть таку нагоду.