Це, мабуть, лише в Україні агроном та юрист за освітою може дозволити собі формувати світоглядні парадигми нації. Схожий випадок – законотворчий вчинок депутата-регіонала Вадима Колесніченка, який пропонує на розгляд і ухвалення Верховною Радою проект декларації “Про гідність, свободу і права людини”. Пан Колесніченко і група, яка буцімто працювала над проектом, не надто перевтомлювалася: їх дітище – не що інше, як скопійований текст “Основ учення Руської православної церкви про гідність, свободу і права людини” за провідним авторством чинного Патріарха РПЦ Кіріла. Правда, тоді, коли писалися “Основи…”, первосвященик був ще митрополитом Смоленським та Калінінградським. Але вже у ті часи готувалася й концепція так званого “русскаго міра” під робочою назвою “Сергієвскій проект”.

Що характерно: Колесніченко, який мав би знати, що він і його соратники мешкають у країні, де державу відокремлено від церкви, свідомо нехтує цим постулатом. Фактичо, проект нав’язує законодавчій гілці влади первинно нелегітимний документ (хай навіть декларативного змісту), який парламент не уповноважений ухвалювати.

Але найцікавіше інше. Те, що після звістки про появу проекту, – в Україні тиша. На відміну від ситуації з неоковирним словесним зворотом голови Львівської облради про “національні церкви”. Тоді, пригадуємо, митрополит Августин взявся говорити не тільки від імені вірних УПЦ МП, але й юдеїв та мусульман, які ніколи й не претендували на роль “українських” конфесій. А регіонал Колесніченко відверто розповідає нам про шкоду “так званих “універсальних прав людини”, яка сформована “на основі ліберально-протестантської західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом” (курсив наш – Авт.), про те, що “неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя”, що “права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати порушувати заповіді Божі” (курсив наш – Авт.). Ось такий собі “православний шаріат”.

Можливо, толерантність та політкоректність, шановані у Європі настільки, що Лісабонська угода не містить згадки про християнські основи континентальної цивілізації, й справді надмірні. Але заперечувати вартісність людських прав і протиставляти їх пошанівок Божим заповідям – це словоблуддя і очевидне пересмикування. Зрештою, далекоглядно – це намагання вирвати Україну із властивого їй європейського контексту і вмонтувати у конструкцію того ж таки “русскаго міра”. Про нього, правда, ні згадки, натомість є евфемізм про “слов’янську культуру”. Але то для простаків та невігласів: бо ж ніхто не ототожнюватиме, до прикладу, поліконфесійну, здебільшого православну Україну і католицьку Польщу.