Я вже колись писав, що телебачення під час виборчих кампаній схильне вдаватися не до висвітлення реальних подій, а до створення інформаційних приводів, а відтак їх мусування – мовби штучні проекти є виявом “справжнього” плину життя. Пересічний громадянин, та ще й родом зі “совка”, довіряє усьому, що кажуть по телевізору, як колись беззаперечно вірив газеті “Правда”. Головне, що ніхто не дбає про стандарти журналістики або відповідальність за достовірність інформації.

Схоже, передовий досвід медійників взялася переймати і влада. Я не кажу про систематичні з’яви на телеекранах зацікавлених у перемозі осіб – це зрозуміло, тим паче, коли медіа-ресурс підконтрольний своїм повсякденним “героям”, як це маємо у випадку львівського міського голови. Мова про значно поважніші посади, зокрема про те, про що мені довелося писати не далі як місяць тому.

Кіпіш довкола віце-прем’єр-міністра Сергія Тігіпка, який зчинили члени провладної коаліції (!) комуністи, а відтак хутко підхопили опозиційні бютівці, прогнозували давно. І справа, мабуть, не у безпосередній дотичності Сергія Леонідовича до одіозного Податкового кодексу, розрекламованого наприкінці минулого тижня керівником уряду. Фіскальна конституція має своїх конкретних авторів, і колись країна таки знатиме своїх “героїв”. Але зараз на кону реноме “реформатора” Тігіпка, і він охоче скористає з нагоди зіскочити з високого крісла в “опозиційну” нішу. Тим паче, що робиться це, мабуть, з найвищого дозволу.

Влада ретельно плодить собі опонентів, і на позір це виглядає досить дивно. Інша річ, що “легіон незгідних” гратиме саме картами регіоналів, міченими, до слова, знаними американськими політтехнологами. Тігіпкові буде дозволено вдаватися до найрадикальнішої лексики, критикуючи вади нинішньої системи. З однією, однак, метою – розпорошити голоси виборців, які ладні голосувати за опозицію, але серед різноманіття асортименту втратять орієнтацію і чуття.

Відтак, виконавши місію і вдовольнившись прохідними відсотками до місцевих рад, отримавши кілька посад міських голів, ерзац-революціонери повернуться у владні кріселка, пишаючись успіхами на локальному рівні. Але головні важелі зостануться таки у ПР, хіба в Галичині слід чекати настільки “мультипартійні” ради, що вони більше скидатимуться на ярмарковий балаган, аніж на нормотворчі органи для громад.

Отже, не варто робити оптимістичних висновків з ймовірної відставки віце-прем’єра: вона аж ніяк не стане тривожним дзвоником для “регіонального” котка. Дзвоник пролунає тоді, коли виборець вирішуватиме, за кого йому голосувати, достеменно знаючи, хто намагається його вкотре обдурити.