Нещодавно знайома розповідала, як вирішила подарувати своїм батькам на річницю шлюбу мандрівку до Італії. Забронювала хороший готель і купила переліт дешевими авіалініями. Переліт туди відбувся без жодних ускладнень, але у день повернення Європу паралізувало виверження ісландського вулкану, і вилетіти з Італії, як і з багатьох інших точок, було неможливо. Авіакомпанія порадила продовжити перебування в готелі, знайти альтернативну можливість дістатися додому, зібрати всі рахунки і чеки, і надіслати їх разом зі зворотним квитком, мовляв, незважаючи на дешевизну наших послуг, ми відшкодуємо всі незаплановані витрати. Так моя знайома і зробила. У зв’язку з загальною панікою перебування у готелі затяглося, квитки на потяг ледь вдалося дістати і виявилися вони дуже недешевими, а загальна сума, у яку вилилося незаплановане повернення, перевалила за 1000 євро. Після надсилання усіх рахунків і квитків моя знайома отримала досить швидке повернення... 50 доларів. І пропозицію знижок на наступний сезон.

Здавалося б, мораль із цієї історії очевидна і закликає не літати дешевими авіалініями. Але не все так просто.

Коли я планувала свою нещодавню подорож до німецького міста Кіль, куди мала приїхати на літературний фестиваль, то вирішила зупинитися у знайомих у Гамбурзі, а звідти до Кіля лише годину потягом. Перед тим, як купувати квитки, порадилася зі знайомими, які часто їздять до Львова, і вони запропонували летіти дешевими авіалініями (тими самими, про які йшлося вище) Київ – Любек, а з Любека до Гамбурга лише година. Я подумки склала докупи всі додаткові години – ніч у потязі до Києва і ще ніч на зворотньому шляху (причому не гарантовано, що взагалі вдасться сісти у потяг Київ – Львів того ж дня, адже дешеві авіалінії приземляються о 23.00, а ще ж треба дістатися до вокзалу), година з Любека до Гамбурга і з Гамбурга до Любека, потім ще година з Гамбурга до Кіля і наступна назад. Все разом суттєво переважало тривалістю дві години мого виступу на фестивалі, задля якого фактично і відбувалися всі перипетії. А згадавши розповідь про вулкан і відшкодування, я вирішила не випробовувати долю і купила квиток на респектабельний рейс Австрійських авіаліній зі Львова до Гамбурга. Квиток був у кілька разів дорожчим за рейс Київ – Любек, але і не до порівняння зручнішим, з одним-єдиним мінусом – рейс був не безпосередній, а через Відень, щоправда, і туди, і назад, у віденському аеропорту треба було провести не більше ніж півтори години. Якраз достатньо для стандартної програми – зайти до д’юті-фрі, випити кави і сісти в літак. Я втішилася, що все так зручно, і почала готуватися до подорожі.

Цієї весни-літа мені випало багато пересуватися на не дуже великі відстані. І майже кожна з цих подорожей нагадувала документальний фільм про небезпеки глобальної кліматичної катастрофи.

У травні, коли я вперше у житті побачила Франкфурт-на-Одрі з протилежного, польського берега, на стінах будинків містечка Слубіце, відділеного від сусідньої Німеччини одним-єдиним мостом, висіли попередження про реальну загрозу повені і прохання про загальну евакуацію. У Кракові та Варшаві, які я проїздила перед тим, як потрапити у Слубіце, про повінь уже лише згадували, але згадки ці були ще дуже свіжі і подекуди трагічні.

Кілька наступних подорожей супроводжувалися такими ж несподіваними похолоданнями або потепліннями, але масштаби їхніх наслідків, на щастя, не порівняти з повенями чи іншими стихійними лихами.

Тепер же, у липні, коли я щасливо приземлилася у фешенебельному гамбурзькому аеропорту, знайомі відразу ж поінформували мене з трагічними виразами обличчя, що їм, попри кількаденні зусилля, так і не вдалося купити вентилятор. Вони вже навіть записалися у чергу в супермаркеті електроніки та побутової техніки, але наразі це не допомагає, вентилятори і кондиціонери зараз на півночі Німеччини величезний дефіцит. Я спершу посміялася з іронії долі, яка закинула це давно забуте радянське поняття так далеко на північ, але вже через кілька годин мені було не до сміху. З Альстера, притоки Ельби, на яку виходять вікна помешкання моїх знайомих, не віяло звичною прохолодою, а повітря як надворі, так і в приміщенні, нагадувало підігрітий кисіль, який страшно пити, щоб не захлинутися.

Коли наступного ранку я прокинулася з важкою від спеки попереднього дня головою, всі новини місцевого радіо повідомляли про катастрофи потягів і серйозні наслідки нічної бурі у Кілі, куди я саме збиралася їхати.

Почувши про це, я вже навіть не здивувалася. Мабуть, подорожування у добу кліматичної катастрофи так тепер і виглядатиме – якщо не вулкан, то повінь, якщо не повінь, то спека, якщо не спека, то буря. Я зібралася і на годину раніше вирушила на вокзал, на випадок, якби нічна буря порушила розклад руху потягів.

Але на вокзалі все було спокійно, і до Кіля я потрапила без проблем. Жодних видимих, на перший погляд, руйнувань побачити мені так і не вдалося, хоча всі довкола страшенно нарікали на бурю, кліматичну катастрофу і загальне пониження рівня життя. Як і варто було сподіватися у таких нестандартних зовнішніх умовах, літературне життя не викликало у місцевих мешканців ажіотажу, і попри деяке пониження температури – від 40 градусів за Цельсієм попереднього дня до 30 градусів дня актуального, на презентацію прийшло небагато людей. Але вона тим не менше відбулася, і мені навіть без пригод вдалося дістатися передостаннім того дня потягом назад, до Гамбурга. Якщо не вважати пригодою, ясна річ, те, що цей потяг запізнився на півгодини, тобто прийшов згідно з розкладом, як останній потяг, і я мало не спізнилася на останній автобус. Але з огляду на останні події, таке вже не тягнуло на пригоду навіть у Німеччині.

Закінчення – наступної суботи.