Коли дещо охололи пристрасті довкола скандальних харківських угод про пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ у Криму (хоча “охололи” – не надто влучне визначення, позаяк, згідно з останніми соціологічними дослідженнями, із цим не примирилися 37 відсотків громадян), звістка із Єревана дала зрозуміти суть московської затії. Вірменія погодилася на присутність російської військової бази у Ґюмрі (це неподалік кордону із Туреччиною) до 2044 року. Таким чином Кремль вибудовує на периметрі своїх кордонів низку вузлових пунктів, які дозволять йому контролювати не тільки саму державну межу, але й країни найближчого зарубіжжя.

Ясна річ, вірменський пакт, відповідно, “упаковано” належним чином. Москва перебрала на себе функції не тільки захисника сусідньої держави (до слова – члена ОДКБ), але й постачальника новітньої зброї для війська цієї країни, залученого у конфлікт із Азербайджаном. Адже Нагірний Карабах і досі тліє війною. Словом, читайте, здавалося б, неактуального Енгельса: “Усяке загарбання, насильство, пригноблення Росія здійснювала не інакше, як під приводом просвіти, миру, визволення народів”.

Ба більше, російська військова база поблизу Туреччини ставить нові питання про стосунки Кремля та Вашингтона. Гламур сумнозвісного “перезавантаження” вже добряче вилиняв на вітрах геополітичних протиріч та шпигунських скандалів. Мабуть, для адміністрації Обами лише тепер стало втямки, що Севастополь і ЧФ були першими ланками ланцюга, точніше, червоних прапорців, якими Росія обмежує маневр свого “партнера”. Легковажність щодо уроків Збігнєва Бжезінського обернулася для демократів тотальною депресією настроїв. Тепер армійським генералам слід міркувати, чим платитимуть за великодушний дозвіл Росії використовувати повітряні коридори для постачання афганського контингенту і в яку копієчку влетить безпека чи не єдиного у регіоні надійного союзника США – Анкари. А генерали не схильні напружувати мізки: вони, мабуть, просто приставлять ніж до горла Конгресу, вимагаючи нових мільярдів.

Та це – вже їхні проб­леми. Наша ж полягає у найефективнішому використанні дискомфорту Вашингтона у відносинах із Москвою. Певна річ, чинна влада не здатна на таке, але їй потрібні і гроші МВФ, який фактично є філією американської Резервної системи, і сякі-такі інвестиції. А за гроші нинішніх очільників України можна вмовити чи переконати. Тож чи не варто нові мільярди для купівлі симпатій Москви використати для посилення демократії в Україні?

Перечитайте, панове, Бжезінського!