Натрапивши днями на не зовсім характерне для закордонних ЗМІ повідомлення про Україну, а саме – про вшанування пам’яті королеви Анни у французькому Санлісі, – я був подивований приязним ставленням Європи до чужої (нашої) історії. Королева Анна – донька Ярослава Мудрого, а Санліс – “найукраїнськіше” з усіх французьких міст: там два пам’ятники руській княжні, а їхній королеві, школа її імені і поруч – пам’ятний знак жертвам Голодомору…

Ось така дистанція – від могутніх родів Капетингів та Рюриковичів до упосліджених геноцидом нащадків – усього на кількох квадратних кілометрах… Що ще знає про нас Європа на цьому майже тисячолітньому відтинку, крім, звичайно Чорнобиля? І що хоче знати вона, чи взагалі хоче знати?

Вочевидь, бажання є, інакше б у Брюсселі та Страсбургу не писали розмаїтих програм, які, здебільшого, залишаються невтіленими. Не з вини європейців, звиклих до тяглості влади, принаймні за шість десятиліть по великій війні, а з вини України, яка ніяк не може втиснутися в європейський контекст, борсаючись між Сходом та Заходом. Мабуть, у Мудрого, його доньки та низки інших великих, яких сьогодні прийнято називати на американський штиб “батьками-засновниками” нації, було інше відчуття свого місця на цій землі, переконання у київському геоцентризмі, звідки і Схід, і Захід брав не тільки “кадри” для королів та інших монархічних осіб, але й пив духовну живицю.

Чи володіють таким відчуттям нинішні і учорашні правителі “глобалізованої” України? Чи поділяють вони цінності, визнані не тільки у Санлісі й інших європейських мегаполісах та містечках? Вочевидь, ні. Для Ющенка, до прикладу, цей геоцентризм був рівнозначним ізоляції на хуторі, де тихо мріялося про змарновану велич трипільської України; для Януковича, видається, найголовнішою є роль своєрідного митного поста, на якому можна здерти три шкури з купців, що прошкують із варяг у греки чи Великим шовковим шляхом…

Отак і ходимо колами, від однієї столиці до іншої, залежно від географічно-ідеологічних уподобань обраних нами ж провідників, забувши, що все починається тут, а не деінде, і, зрештою, закінчується теж тут. Якщо, звичайно, не подаватися кудись на заробітки… У ту ж Європу, яка навряд чи впізнає на наших лицях шляхетні риси Анни Ярославни.

То чого хоче від Європи українська еліта? Визнання? Воно є і не одну сотню літ. Але визнання особистостей – не сіростей, інтелекту – не невігластва, мрії – не гендлярського зиску. А їй пропонують направду щось не втямливе й сумнівне. Тому й визначитися Європі важко, а ось тепер – і неохоче. Їй легше сприймати константи – королеву Анну, сина Пилипа Орлика Григора, рятівника Відня Кульчицького…

Королеві – королівське. А злидням із загумінка, – знано що…