Щойно той чи інший персонаж української політики дістанеться певного щабля влади, як у нього, з’ясовуємо, є відповіді на всі запитання. Це – страшно і небезпечно, бо одна справа, коли таким всезнайкою є ваш сусід чи сільський вуйко, що не може відірватися від телевізора, і зовсім інша – коли це особа, на яку покладено обов’язок ухвалювати певні рішення.

Драма “всезнайства” у нинішніх умовах поглиблюється ще й через те, що у нас вкрай мало фахових менеджерів, та й узагалі – до керівництва тими чи іншими галузями стають зазвичай не ті, що здобували знання предмета на практиці, долаючи кар’єрні висоти з нульового рівня, а ті, хто вмів пристосуватися, налагодити знайомства або ж просто має серед родичів впливових панів.

Недавно мене вразила оповідь одного зі знайомців про те, як він, тяжко гаруючи в Америці, заробив не тільки на навчання своїх дітей, але й на те, аби вони, вийшовши з правничого факультету, вже мали офіс своєї адвокатської контори у центрі Львова. Тепер тато приїхав поглянути, як майстри вивершують ремонт цього, скажімо прямо, палацу…

Я особисто не звернувся б за послугами до таких “адвокатів”, позаяк і грошей шкода, та й ефект від їхньої допомоги сумнівний. Але чи всі майбутні клієнти знати­муть про те, що без батьківських заощаджень цей правник не ступить і кроку?

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими “енциклопедистами”, перебуваємо на задвірках світу, чому, коли й справді слід дискутувати довкола якихось важливих проблем, режим воліє застосувати міліцейські кийки проти інакодумців, чому, врешті-решт, усе помітнішою стає на наших теле­екранах і в друкованих ЗМІ фільтрація новин? Тому що, мабуть, насправді наші очільники не знають нічого, а радше створюють видимість компетентності, “пудрять мізки” мудрими словами, за якими – порожнеча.
“Дурень може навіть одержати Нобелівську премію, – пише Умберто Еко. – Глупота оточує нас зусібіч... Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися” (курсив наш – “Пошта”).

Та найприкріше – погоджуємося навіть без визначень. І вони настільки входять у роль, що з часом пробують втілювати артикульовані ними бздури у практику. І тоді вже проблема невігластва стає не тільки їхньою, вона починає діставати усіх тих, чиїм інтересам шкодить владне свавілля.

Тому спротив, базований на здоровому глузді й нормальних людських почуттях – найнебезпечніший із усіх. Досі ми мали приклади опозиції, зав’язаної на політичних, бізнесових інтересах, але, вочевидь, переконалися в неефективності такого варіанту. Бо чи є різниця, коли на зміну одному прийде інший “всезнайко”?