Може, не надто обізнаний з позалаштунковими процесами читач направду робить висновок про: а) ефективність влади; б) наполегливість опозиції. Однак убозство обох проступає, коли намагаєшся бодай поверхово укласти логічний ланцюжок подій і фактів. Знання посилює сум, а, отже, люди, яким небайдужа власна доля і майбутнє дітей, навряд чи мають підстави для оптимізму.
Ефективність влади наразі зводиться до недолугої пропаганди, від якої українців вивертало двадцять років тому. Стиль “совка” переслідує нинішніх очільників, і, в принципі, від них годі вимагати чогось іншого. Адже саме в умовах епохи брєжнєвського застою формувався їхній світогляд, там же здобувалися знання (якщо, звичайно, такі присутні), не деінде нагромаджувався практичний досвід управлінців.
Та пропагандою засилля посттоталітарних урядників не обмежується. Вони пробують вирівняти під свій гребінець усяке інакодумство, викосити під свій ранжир суспільний моріжок, аби відтак він милував око найвищому гарантові. Вочевидь, процес цей болісний, особливо коли маєш справу із поколінням, яке, на превеликий жаль офіційних ідеологів, вже виносило інші погляди на світ і на свою роль у ньому. Звідси – й конфлікти, і намагання укоськати протестантів кільцями “Беркута”, виштовхнути їх на околиці міст, затюкати із телеканалів...
Про “ефективність опозиції” взагалі мова окрема. І не варто списувати все на “невідформатованість” та неструктуризованість противників режиму. Тут, мабуть, суттєвіше інше: неготовність до діалогу зі спільнотою, яку дурили всі урядники, і нинішні опозиціонери серед них. А ще – цілковита прострація в умовах жорсткості та агресивності влади. Вони, ці умови, дуже відрізняються від тих, у яких формувалася, до прикладу, “Україна без Кучми” чи відтак “помаранчевий” спротив. Нинішній час вимагає адекватних, блискавичних реакцій, а наша опозиція потонула у нескінченних засіданнях, дискусіях, взаємних звинуваченнях і традиційно українських підозрах у потенційній зраді.
Отож, коло замикається: обиватель не вірить владі; влада розуміє, що ствердитися вона може не на довірі, а на “авторитеті сили і порядку”, до слова, сумнівному; опозиція ненавидить владу, легковірно покладається на невдоволення мас і животіє у несвіжому бульйоні особистих амбіцій своїх лідерів.
Окремо скажемо про інтелектуалів. Вони вже втомилися від розмов “німого із глухим”, їх начебто й чують, але ставляться до розумних порад із пихою всезнайок, достатньою, аби мудрий чоловік взагалі втратив бажання комунікувати. Здебільшого вони повернулися до своїх бібліотечних студій, відклавши проекти “країни Оз”, якою ще недавно бачилася їм рідна держава, до ліпших часів. Якщо ті, звичайно, будуть...