Свого часу Артур Шопенгауер зі сумом констатував, що “проповідувати мораль легко, обґрунтувати її важко”. Той же випадок і з демократією, особливо, коли йдеться про країни, які бажають створити видимість належності до табору вільних країн. Тут вважають за потрібне пояснювати певну корекцію демократичних основ “особливостями національного темпераменту”, “вродженими плямами комунізму”, “вимогами моменту” тощо.

Ми мали вже прецедент Росії, з її “керованою”, “суверенною” демократією, причому речниками та адептами таких новоутворів були персони не тільки із одіозного оточення Владіміра Путіна. Як не дивно, останнім часом, мабуть, у зв’язку із ліберальним іміджем нового Президента РФ, до табору “інтерпретаторів” поняття демократії приєдналася значна частина тих, хто ще зовсім недавно виходив із протестами на так звані “марші незгодних”.

Щодо України, то перші спроби окреслити демократію як цілком суверенний, некосмополітичний чи глобальний проект, сягають часів Президента Леоніда Кучми. Саме він пояснював спроби зміцнення виконавчої вертикалі влади, утиски свободи слова, а також інші метаморфози, зокрема не надто коректний у розумінні права референдум’2000, потребою моменту, ментальністю українців та, врешті-решт, тим, що шлях до “справжнього народовладдя” ховається далеко за видноколом.

Якщо наступника Л.Д.К. Ющенка усі вважали рафінованим демократом, то, вочевидь, така характеристика давалася або авансом, або містила у собі значну частку умовності. Віктор Андрійович та його Секретаріат легко списували непорозуміння між парламентом та урядом (досить часто поза ме­жами правового поля) на.... демократію. Мовляв, кожен ладен діяти і думати, як заманеться. У висліді саме “демократ” Ющенко остаточно дискредитував демократію як таку в очах пересічного громадянина, вкрай розшарпаного непевністю ситуації в країні. Але нових епітетів, до честі колишнього гаранта Конституції, поняття народовладдя не набуло...

Вочевидь, і чинний глава держави Віктор Янукович не проти побавитися в улюблену його попередниками “гру в бісер”. Його нещодавні філіппіки про “умовність” (!?) свободи слова, і взагалі про те, що “в нас створилась якась специфічна демократія”, до болю скидаються на риторику Путіна часів президентства. Якщо комусь заманеться на конкретиці довести те, що Київ цілком і повністю обрав російську модель, то таких заяв цілком достатньо.

Але, на мою думку, причину слід шукати не у зовнішньополітичних векторах. Насправді ідея “специфічності” виникає тоді, коли владна верхівка не може дати собі ради із високими стандартами демократії або ж коли інстинктивно діє за звичними моделями, обираючи легший шлях. Але демократія, погодьтеся, у тому не винна...