Література вокзальна, басейна, високогірна

Фестиваль у Льойкербаді був вигаданий своїм засновником із метою пожвавити культурне життя цього курорту. Оскільки у селі з кількома тисячами населення важко знайти достатню кількість пристосованих до літературних читань приміщень, навіть якщо це село швайцарське, тобто неймовірно заможне, то організатори вирішили влаштувати читання у місцях для цього не пристосованих. І судячи з кількості слухачів, ця ідея себе виправдала.

Сергій Жадан читав українською, його колеги Урс Алеманн і Міхаель Ленц – німецькою, а Арно Каменіш – німецькою та ретророманською. Читання відбувалося на вокзалі, до того ж Старому, як було зазначено у програмі. Хоча насправді це було миле приміщення з дбайливо збереженими колишніми віконечками квиткових кас.

Іншим, слабо пристосованим до літературних презентацій місцем, був старий басейн. Із нього просто випустили воду і наставили на дно стільці. Тут читали вже не лише українською, німецькою, ретророманською, швайцарською, французькою, а й албанською.

Розмовляти літературною німецькою швайцарцям так само складно, як нерусифікованим галичанам переходити на суржик, а неукраїнізованим східнякам – на літературну українську. Кажуть, дітей з першого класу в школі по дві години на тиждень вчать літературної німецької вимови. Навчили, напевно, не всіх, бо зрозуміти деяких кондукторів у потягах чи продавців у магазинах, які нібито намагаються говорити літературною мовою, вдається не з першого разу. Причому не лише іноземцям, а й самим німцям. Одним із центральних пунктів програми фестивалю було читання популярного швайцарського автора Педро Ленца, твори якого потім читалися у перекладі на “стандартну німецьку”. А саме читання відбувалося опівночі, на висоті понад 2000 метрів над рівнем моря, на вершині Ґеммі, куди слухачів вивозили на спеціальних гірських підйомниках.

У готелі, де зупинилися ми з Йоганною, було три покоївки. Можливо, їх там більше, але за ті кілька днів, що ми прожили там, ми бачили тільки трьох. Одна відразу втішилася, почувши, що між собою ми розмовляємо польською і розповіла, що сама вона теж із Кельц, але працює тут, бо вдома роботи знайти не може. Вона страшенно раділа, що може порозмовляти з нами польською, бо спілкуватися німецькою їй все ще дуже складно. Інша покоївка німецької не розуміла взагалі і відповідала французькою. Третя розмовляла лише швайцарською німецькою й артикулювати “по-людськи”, як вчать у школі, у неї ніяк не виходило. Мабуть, непросто їм там усім між собою домовлятися.

Світ як комплекс твоїх відчуттів

– Насправді Цюрих зовсім не такий, – переконувала нас із Йоганною наша цюрихська знайома, проводячи манівцями до озера, яке згідно з нашими попередніми даними мало бути мальовничим і розташованим у центрі міста.

Та і сам центр міста мав бути затишним і респектабельним. Натомість із усіх закапелків ревла музика, через кожні кілька метрів були збудовані сцени, на яких музиканти лабали шляґери найпримітивнішого ґатунку, довкола центральних вулиць стояли тісні ряди будок із фастфудом, із яких смерділо смаженою ковбасою і фритками. На тротуарах і лавках обнімалися, пили пиво та міцніші напої споживачі смаженої ковбаси і фриток. Під ногами валялися пожмакані серветки, рештки одноразового посуду, їжі, недопалки і побиті пляшки. На поверхні озера, вода якого, згідно із запевненнями нашої знайомої, питна, також лежала груба варства сміття.

Нам із Йоганною теж здавалося, що Цюрих насправді мав би бути зовсім не такий, але на момент нашого приїзду саме був “празник”, як можна було би перекласти це свято. Тобто всі жителі міста і приїжджі, яким таке святкування подобалося, виходили в центр, пили, їли, смітили і слухали шляґери. Ті, кому це не подобалося, як от ми, ходили манівцями.

Хоча, як з’ясувалося, іноді місто може виглядати навіть цікавіше, якщо вперше побачити його не зі стандартної туристичної переспективи – Лянґештрассе, Бангофштрассе, площа Цвінґлі, Вассеркірхе, Мюнстер та інші цікавинки, а саме так, з точки зору бічних вулиць, несподівано відкритих перспектив, зелені на даху, закинутих вілл і, навпаки, вілл фешенебельних, сецесійної архітектури і решток архітектури римської, готичної та іншої, зібраної і старанно відреставрованої у цьому найреспектабельнішому в Європі місті. Принаймні відповідно до статистики. Тож порада – хочете побачити Цюрих таким, яким він є насправді, приїздіть не тоді, коли там “празник”.
Львів – Льойкербад – Цюрих – Львів