Громадянин Гундяєв, вручивши громадянинові Януковичу найвищий орден Російської православної церкви, ще й оголосив В.Ф. “просвітителем” народу. Патріарх Кіріл, вочевидь, переплутав божий дар із яєшнею, позаяк, по-перше, весь світ знає про специфічні “університети” чинного Президента України; а, по-друге, переборщив із поняттям “народ”.

У контексті нинішнього візиту громадянина Гундяєва до України цілком можливо, що у нього склалося особливе уявлення про “народ”: здебільшого, це були спецпризначенці у три лави, а також ті з вірян, кому вдалося успішно подолати цю шеренгу “народу” та ще кілька металошукачів, аби дістатися поближче до Патріарха.

Решта населення України, мабуть, не надто ласе на екзотичне просвітництво Януковича, або спостерігало за дійствами “єднання із православним народом” через шоломи “беркутівців”, або ж взагалі не змогло дістатися до столиці, щоб також долучитися до відзначення річниці хрещення України-Руси. Бо вона – ця решта – не “народ”, а сповідники інших конфесій, які, у принципі, носять у собі “лік ада” (вислів Кіріла – Авт.), позаяк не бажають слухати пропагандистських казань московського попа.

Янукович – “просвітитель”, колишній “завідувач відділу агітації та пропаганди” РПЦ Кіріл – “православний папа”, а довкола них – ще сонм “святих”, на кшталт Табачника, Азарова і, варто думати, уродженої греко-католички Ганни Герман. Міркую, усі атрибути “богообранства влади” дотримано, та ось проблема – який такий бог вирішив покарати решту (якщо не казати більшість) таким провідництвом? Та чи бог, чи, може, мамона?

Я, далебі, досі не “вкурюю” мотивів учинку Ющенка, який повісив на груди пріснопам’ятному Потебенькові орден Ярослава Мудрого. Але ще макабричнішими мені видаються танці під шансон, влаштовані В.Ф. на власному 60-літті із церковним орденом на грудях. Брязкальця братва завжди шанувала, але ж, даруйте, така відзнака – не “цепура”...

Та власне, коли серйозно – чи не у цьому квінт­есенція “просвітництва” чинної влади? Чи не бажає вона, причому, гаряче, відверто, не криючись, трансформувати світосприйняття пересічного обивателя до рівня слухняного виконавця своєї волі. Чому, власне, абсолютну й очевидну навіть персонажеві без спеціальної освіти нелегітимність своїх учинків вона видає за бездоганно правничі акти? Чому привчає усіх без особливих рефлексій ставитися до ситуацій, у яких “чорне” називають “білим” та навпаки? Спотворений триб мислення стає домінантою, і, як на мене, дуже вже хутко та безперешкодно. Інакодумство не переслідують, його або замовчують, або роблять комічним, гротескним, маргінесним. Воно – не модне, не усталене.

Воно – ознака неадекватності.

Амінь.