Відпочиваючи у селі Пляшева  під Берестечком, можна торкнутися історичної пам’яті,  відчути смак справжнього сільського життя  і  економічно підтримати його мешканців

Хто – “у раю”, а хто – “під лісом”

Недавно під час дводенної подорожі Волинню відвідала село Пляшеву  під Берестечком (це всього три кілометри від міста, але вже Рівненська область).  Позаду – спекотний  день і безліч  вражень від відвідин давньої столиці Волинсько-Галицького князівства Во­лодимира-Волинського, колишньої зимової резиденції князя Володимира в селі Зимне, родинного гніздечка Лесі Українки Колодяжного і Луцького замку. Під вечір опиняємося у селі Пляшева, де є Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”. Екскурсія  сюди буде завтра, а наразі – відпочинок, нічліг, знайомство із справжнім зеленим туризмом  у місцині, де сходяться три області – Волинська, Львівська і Рівненська. Купаємося  у річці Стир, що протікає сосновим лісом – справжнє спасіння для тіла  під час 35-градусної спеки. Такого цікавого поєднання – свіжої прохолоди соснового лісу і чистої, мов джерело, річки – годі пошукати…

У село приїжджаємо в сутінках. У саду сільського фельдшера Віталія Грушецького на нас уже чекає вечеря. Палахкотить багаття. Поки смажаться шашлики, смакуємо справжнім українським борщем (як дехто зауважив, дійсно таким, як колись “удома”), кулішем зі шкварками і картоплею в мундирах. Страви на сорок осіб приготувала господиня цього обійстя Еріка, молода жінка, яка виросла у місті, а тепер живе в селі, і її подруга та сусідка Валентина. Як з’ясувалося потім, молоді господині тримають по дві-три корови, цілу стайню поросят, курей-індиків і всякої іншої сільської живності. У цьому селі майже на кожному обійсті є коні. У наш час рідко де таке побачиш. Чоловіки працюють ними в полі, бо мають по кілька гектарів землі. Отож, усі продукти, з яких нам приготували страви, – домашні, вирощені на власному городі, яке підживлюється гноєм…

Мешканці цього села уже кілька років займаються сільським зеленим туризмом – приймають на від­починок гостей, оскільки тут є для цього всі умови: чудова,  можна сказати, ще не займана природа,  річка Стир, сосновий ліс, діє музей-заповідник “Поле Берестецької битви”. Кілька з них уже об’єдналися у громадську організацію й дали назви своїм оселям, наприклад, “Яблуневий рай”, “Тихий куточок”, “Лісова казка”. Інші ж ще не мають таких милозвучних назв, тому більшість туристів з нашої групи одержали бейджики з написами “Під лісом у Наді”, “Під лісом у Галі” і т. п. Це означало, що там маємо ночувати.  Декому довелося йти у потемках через поле, попри стару зруйновану ферму “до Галі під ліс”. Хтось жартував: “У мене таке враження, що я на весіллі, й нас розводять по хатах ночувати”.  Й тим, хто ночував  під лісом, пощастило найбільше. Кажуть, соснові  гілки  заглядали у відчинені  кватирки і наповнювали кімнати неземними пахощами.

Зранку знову йдемо на Віталієву “пасіку” – місце в саду, де нам накривали столи. Колись тут справді була дідова пасіка. На сніданок нас почастували дерунами із справжньою домашньою сметаною і печеними (з печі!) пампухами.

І рекреація, і реабілітація

Сільський зелений туризм – це справді новий  вид туризму, який пов’язаний із відпочинком у сільській місцевості, споживанням здорової їжі і пізнанням культури й історії цього краю. Пляшева має унікальні для цього можливості не тільки завдяки  чудовій природі й козацьким могилам. За шістдесят кілометрів звідси – місто Дубно з його знаменитим замком, така ж приблизно відстань до Луцька, до Почаєва і Кременця. Туди можна поїхати на денну екскурсію, а  жити у Пляшевій.  Відразу ж за­уважу, що там не глиняні чи дерев’яні хати (що теж було б непогано), а цілком добротні муровані  будинки. У більшості господарів, які займаються зеленим туризмом, є усі вигоди, то ж  людина з міста почувається тут цілком комфортно.

Сільський  фельдшер Віталій  Грушецький – заслужений лікар України,  кілька років тому відкрив при місцевому медпункті реабілітаційний центр, то ж у Пляшевій  можна отримати такий комплекс послуг, як у будь-якому  санаторії, тільки за набагато нижчими, “сільськими” цінами. Вони справді приємно вражають, а пенсіонери, інваліди та інші  незахищені категорії людей ще й мають пільги. Зупинитися можна  в оселі лікаря чи у сусідів. Цікаво, що його дружина Еріка, про яку вже згадувала вище, виросла у місті  Мукачевому, поняття не мала що таке сільська робота, а зараз у неї – три корови, повний хлів поросят і пов­не подвір’я птиці. Каже, що важко усе це утримувати, бо треба щодня вставати раненько, але повертатися до міста не хоче. “За чим? – питає. – Щоб діставати зарплату тисячу гривень і ледве кінці з кінцями зводити?”

Еріка – комунікабельна, весела жінка, гарна господиня. З нею, як і з  її сусідкою Валентиною, приємно спілкуватися. Жінки охоче приймають гостей, бо це  не лише додатковий  прибуток для сім’ї (в обох – по двоє дітей-школярів), а й нагода для  спілкування, знайомства з цікавими людьми, які приїжджають на відпочинок. А їдуть сюди охоче кияни, рівненчани, львів’яни.

…Мешканець Пляшевої Юрій  Бігун  кілька років тому  залишився без роботи, став на біржу й отримав  разову виплату для започаткування власного бізнесу. Купив коней, зробив справжню карету, пошив козацький одяг, навіть булаву придбав – справжній  отаман! Тепер роботи Юрієві не бракує. Катає на цій кареті  відпочивальників (10 хвили 15 гривень коштує), возить їх на кінні екскурсії до Берестечка,  перебудував хату, де на почесному місці – велика піч. Його дружина  у туристичний сезон  від неї не відходить – пече хліб.  Біля цієї садиби кожного дня пахне свіжовипеченим хлібом.

Туризмом зацікавилася і дочка Бігунів – Наталя. Тепер вона здобуває фахову освіту в Рівному, допомагає своїм батькам та односельцям у провадженні цього бізнесу. Створила громадську організацію, сайт, рекламує село та його агросадиби. Ще  й навчилася на конях їздити.

Село тепер підтягнулося, господарі більше дбають про свої обійстя, постійно щось добудовують, їздять вивчати подібний  досвід в інші області і навіть у сусідню Польщу. У цьому їм сприяє влада району та області.
Тим, хто займається зеленим туризмом,  на гарних умовах виділяли кредити для облаштування своїх осель. Хто  ванну добудував, хто дах поправив, хто купив  побутову техніку. Відпочивальникам тут справді комфортно, затишно і смачно.

На фірах – в Острів

…Далі у нашій програмі – Свято-Георгіївський чоловічий монастир УПЦ КП і музей-заповідник “Козацькі могили”,  який є на території цього монастиря. Молитва у храмі. Екскурсія, детальний аналіз того, що сталося у цих краях влітку 1651 року – а це велика поразка Богдана Хмельницького, яка мала особливий вплив на нашу подальшу історію. Що було далі – знаємо…

Тут полягли тисячі. Місцеві мешканці ще й зараз виорюють на своїх городах козацькі кістки. Чимало з них поховані у храмі-усипальниці, де ми молилися. Сюди ж з колишнього поля битви перенесена давня козацька Свято-Михайлівська церква. Оглядаємо її інтер’єр, спускаємося до холодного підземелля – місця поховання козаків. Відтворюємо у пам’яті ті далекі події, багато чого чуємо вперше. Далі – виїзна екскурсія у сусіднє село Острів, де відбувалися найзапекліші бої, були переправи, де до останнього подиху оборонявся героїчний козак Нечай. За подвір’ям музею на нас чекає несподіванка: чотири фіри, запряжені добротними рисаками пляшевицьких ґаздів. Найперша з них – карета Юрія Бігуна. Фірман – справжній козак: у широких червоних шароварах, вишиванці, у шапці-папасі. Із жартами сідаємо в “карети” і їдемо в сусіднє село, милуючись дорогою чудовими краєвидами. Місцеві здивовано поглядають на нас із своїх обійсть: що за чудасія? Такого в селі ще не було”.

Вшановуємо пам’ять полеглих козаків, слухаємо розповідь екскурсовода – і підводи знову повертають у Пляшеву, в мальовничий куточок соснового лісу на березі Стиру, де дівчата в національних строях уже накривають обідній стіл. Сільське кафе тримає марку! Куштуємо юшку з риби, справжній козацький куліш (приготовлений ще за старовинним рецептом) і гречаники – величезні вареники з гречаного борошна і сирною начинкою. Більшість з нас їх правді куштували вперше. “Отаман” Юрій Бігун катає на своїх рисаках дітей. Тим часом його дружина розпалила піч і пече хліб – ми скуштували ще свіжий. Зачаровує Стир, манить до себе сосновий ліс. Він красивий у будь-яку пору року. Кажуть, тут можна прекрасно покататися на санях взимку. Й чому не спробувати?