Притаманною рисою осіб, які у певний момент ускочили до потяга політики, є неперевершене вміння розповідати про свою незамінність і доконечну потрібність. Саме це дозволяє “обраним” утримуватися на плаву, просуватися сходинками кар’єрних висот, а також пояснювати найганебніші прорахунки. Ще б пак – не помиляється той, хто нічого не робить.

Тих, хто добровільно зрезигнував із “хлібних” посад, можна перелічити на пальцях однієї руки. І не тільки в Україні, бо чиновники, як правило, не мають власних переконань, їх світобачення здебільшого викривлене призмою бачення патрона, кон’юнктури та власного банківського конто. Та коли вони опиняються поза ме­жами зони впливовості, коли їх викидають, використавши, мов шляхтич рукавичку, екс-бюрократи стають витончено манірними. Приклад – екс-віце-прем’єр Семиноженко та цілий легіон потенційних “пенсіонерів”, які ще в закапелках душі леліють надію на те, що колись стануть знову потрібними.

Але “воскреснути можуть лише мертві, живим важче”, любив казати Єжи Лєц, і словесна полова з уст відставлених – то лише мантри самозаспокоєння, не більше.

Ярослав Качинські принаймні спромігся привітати свого супротивника Коморовського, не очікуючи оприлюднення невтішних для кандидата від польської “правиці” офіційних результатів. Семиноженко довго зважувався, мовчав, робив здивовану міну, а відтак його прорвало одкровеннями. Миттєвість реакції – теж показник політичної культури, і, якщо вже за великим рахунком, то у цьому сенсі найкреативнішою особою вітчизняної “еліти” є Юлія Тимошенко. Принаймні була, аж доки обставини не перетворили її на таку ж сіру манірну особу, переконану в тому, що без її присутності завалиться світ, вибухне апокаліпсис і ріки повернуть свій плин...

Але так не буває. Є інші “незамінимі”, які наразі тішаться своїм статусом і легковажно вважають себе повелителями всесвіту. Щобільше, вони переконані, що всі довкола мислять так, як  і вони, що їхня місія – унікальна. Однак насправді виявляється, що це – самообман і олжа. Знову ж до Лєца: “Визнання того, що світ чудовий, найбільше чекають від мене ті, хто робить його для мене нестерпним”.

Нестерпність буття – категорія відносна. Нею також оперують манірні невдахи, правда, на приземленішеному, побутовому рівні. Для них цілий світ є агресивним середовищем, а нефарт – вислідом активної та безперервної діяльності усіх довкола. Зазвичай, першим подразником для таких “непотрібних” є держава. Від неї вони очікують Христових чуд, не вдаривши при цьому палець об палець, аби нинішній “монстр” набув цивілізованої подоби. Але, зрозуміло, держава – не абстракція, а люди, обрані, до слова, не ким іншим, а тими, хто нарікає на байдужість та свавілля.