Одна із палких прихильниць чинного Президента, яка досі не виконала своєї обіцянки написати про В.Ф. книгу під промовистою назвою “Залізний господар”, ніяково зізналася, що не проти злітати до Кутаїсі, аби привезти своєму кумирові на ювілей лаврову гілку. І вона це зробила, мов юна фанка, а не поважний топ-менеджер. Та іноді добре, коли досвідчені пані залишають собі непомірні захоплення як дарунок дитинства...

Проблема в іншому. У тому, що в Україні поступово, крок за кроком, ліплять образ вождя. Не месії – у цьому вся різниця, бо месійність певною мірою несе у собі елемент юродства, якщо месії повірять, то у ліпшому випадку, через покоління, – а саме вождя, з його необмеженими можливостями, надлюдськими рисами, квазі-батьківством для всіх і вся. Пісенька про Януковича, складена дещо схибленим піїтом, – вектор з “низів”, заяви про владу, втілену в одній особі, – горизонтальна площина втілення образу, марення про “лаври”, кінострічки у стилі 60-х – зустрічний тренд з вершини владної піраміди. 

Можна було б і не згадувати історію ювілею Януковича, якби не кілька важливих паралельних тенденцій у країні. Її, себто країну, готують до автократії, повільно, терпляче, мов господиня вичікує на квашу у діжі. Готують, як вже зауважено, на різних рівнях посполитства, на різних щаблях суспільної свідомості, ретельно переконуючи обивателя, що без вождя і його важкої руки нам усім гаплик. Роблять це вміло і по-візантійському, так, щоб сам кандидат у вожді, як про це написав колись Габріель Гарсіа Маркес, “вирішив, що не варто псувати собі кров гачкуватими писаними законами, і почав правити країною, як Бог на душу поклав, і став всюдисущим та незаперечним”.

Адже легко переконати будь-кого у ситуації всеохопної халепи, що тільки вольовими рішеннями можна зарадити біді. Ще легше лоскотати почуття владоможця, обіцяючи йому славу реформатора, українського де Ґолля і таке інше. На деталях не варто особливо акцентувати, вони загубляться поміж важливішого... Шлях до абсолютної влади – ось він, – своя коаліція у парламенті, повернення до ситуації 2004 року, президентсько-парламентська республіка, досвід Кучми.

Але Вікторові Федоровичу слід добре помізкувати над цими привабливими пропозиціями. Може, навіть прислухатися до Хаббарта, який іронічно зауважував, що “за плечима президента завжди стоять певні люди, яких бажано було б виставити наперед, щоб він міг за ними наглядати”. Перш ніж правити державою варто таки дати лад власному оточенню.

А лаври… Лаври цінні тим, що їх не дарують на уродини. Навпаки, хоч як це не сумно, увесь цимус цього благородного дерева, коли з нього кладуть жалобні вінки.