Без надії сподіваються?.. Так принаймні наразі можна охарактеризувати настрої усіх закордонних уболівальників України, які мовби прокинулися учора і зауважили нову реальність на межі Європи та Азії. Та ліпше пізно, аніж ніколи, однак ще краще не робити поквапливих висновків після довгого сну…

Та й чи був сам сон? Мабуть, ні. Мабуть, усі, хто нині волає про гнану демократію в Україні, цілком спокійно і навіть цинічно стежили за процесом, час од часу коментуючи окремі його інциденти. Ніхто особливо не приховував зацікавлення західної бюрократії у тому, аби нарешті український казан припинив вирувати пристрастями, аби Київ лояльніше реагував на зазіхання Москви, аби газ із Росії вчасно потрапляв до європейських помешкань, навіть якщо ціною цього комфорту була незалежність України.

Тепер учорашні байдужі раптом стали великими ентузіастами збереження здобутків нашої демократії. Почасти вони мають рацію, позаяк вайлуватість та неоковирність, із якою команда Януковича поводиться у крамниці із трипільськими горщиками та гаварецькими куманцями, може вщент рознести цю ятку. І уламки долетять не тільки до Варшави, а й гукнуться у Лондоні та Вашингтоні. Якщо так трапиться, то тамтешнім урядам – чинним і колишнім, доведеться звітувати перед своїми виборцями: адже гроші на підтримку української демократії витягували, серед іншого, й із їхніх гаманців. То чому ж так легковажно і “без бою” здали плацдарм демократії на теренах екс-СРСР, чому, за які вареники, погодилися на повернення найбільшої європейської держави у сферу інтересів авторитарної Росії?

Гроші, до слова, надходять і досі. Прецедент Ніко Ланґе із Фонду Аденауера, здавалося б, вичерпано, але у своєрідний спосіб. Офіційний Київ дав зрозуміти, що бажано було б узгоджувати із ним, кому і скільки давати. Польська Rzeczpospolita написала, що напучування МЗС України дістали не тільки представники ФКА, але й український фонд “Відродження”, польський імені Стефана Баторія, німецький Фрідріха Еберта. “Вони повинні чітко дотримуватися статутів і українського права”, – пише сайт міністерства.

Колись, 2007-го, у схожу халепу втрапила Британська Рада у Росії, і Європа тепер має достатньо підстав уважати, що сценарії майбутнього розвитку України пишуться зі шпаргалок путінських радників.

Певні сподівання були на візит до України державного секретаря США Гілларі Клінтон. Тамтешня преса видала навіть “інструкції” для другої за впливовістю особи Америки: пані Клінтон мала б вимагати у Януковича звільнення Хорошковського (за тиск на журналістів); не збурювати “неспокій у питаннях української ідентичності” (привіт Табачнику!); дозволити свободу зібрань (hi – Могильову!). Але коли я почув з уст держсекретаря у Києві слово “перевантаження”, то чомусь у мене виникла думка, що пані Клінтон перебуває не в українській столиці, а за кількасот кілометрів на північний схід. Бо таку лексику частенько використовують Обама і Мєдвєдєв, розповідаючи про сентименти одне до одного. Власне кажучи, це словечко стало рятівним колом, за яке хапаються і в Москві, і у Вашингтоні, коли слід відкинути дипломатичну риторику і сказати одне одному правду у вічі. Наприклад, з приводу “шпигунського скандалу”…

Пані Клінтон була обережною у Києві, і її “танці на тонкому льоду” зрозумілі. Як і те, що без застережень і без огляду на Москву вона підписала у Кракові доповнення до міждержавного договору про розміщення на польській території елементів системи протиповітряної оборони (від серпня 2008 року). Разюча різниця у підходах свідчить про те, що “таємний пакт Мєдвєдєв – Обама” таки існує, принаймні віртуально, і США вважають Україну тереном інтересів сусідки.

Хоча в Європі є ще чимало ідеалістів, які плекають надію на перспективи української демократії і на шанс переконати Януковича діяти згідно із усталеними на континенті правилами. До таких, зокрема, належать учасники  Парламентського форуму Спільноти демократій, який у Кракові ухвалив окрему резолюцію про ситуацію в Україні. Я чомусь маю сумнів, що у Києві прислухаються до порад Спільноти, рівно ж як у тому, що двозначний закон про вибори до місцевих рад негайно після ухвалення в цілому надішлють до Венеціанської комісії, як те пропонують автори документа. Радше, зроблять вигляд, що уважні, а коли заклики стануть надто настирними, то стандартно відгавкнуться^ не лізьте, мовляв, у наші внутрішні справи.

Та повернімося до тези, з якої почали. Ніхто, крім Заходу, не винен у тому, що в Європі прискоре­ними темпами зводиться новий Берлінський мур. Зрештою, вина ця, певним чином, також умовна, оскільки тамтешні політики цілком природно дбають насамперед про добро своїх народів. Тому їхня увага, звичайно, була прикутою до сотень дрібних і більших проблем, поважніших, ніж Україна: кризи, Греції, вулкану Ейяф’ятлайокудль.

А в перервах “між локальними боями” вони згадували про місійність демократії, як от зараз. Та, виявляється, що просувати її слід ретельно і щоденно, а не у вільний від роботи час. Це вам не гольф під час вікенду.